Публікації

Право на справедливий суд
(18/03/2015)

Верховна Рада України прийняла Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 № 192-VIII, який набере чинності 28.03.2015р.

Законом № 192-VIII визначаються правові засади для проведення судової реформи, яка має забезпечити ефективний захист прав і свобод громадян, інтересів юридичних осіб в судовому порядку, практичну реалізацію права на справедливий суд.

Законом № 192-VIII викладено у новій редакції Закон України «Про судоустрій і статус суддів», а також внесено зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Господарського процесуального кодексу, Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства, Кримінального процесуального кодексу, законів "Про Вищу раду юстиції", "Про доступ до судових рішень", "Про судовий збір".

Законом № 192-VIII внесено зміни до Закону «Про Регламент Верховної Ради України» в частині визначення порядку призначення членів Вищої ради юстиції та припинення їх повноважень, порядку розгляду Верховною Радою питань про переведення судді, обраного безстроково, до суду такого ж рівня або до суду нижчого рівня та звільнення судді.

Законом № 192-VIII розширено права громадян щодо гарантій рівності перед законом і судом, гласності, відкритості судового процесу, обов'язковості рішень суду, унормування неупередженого розподілу судових справ.

Звернемо увагу, на окремі положення Закону № 192-VIII.

1.    Законом № 192-VIII передбачено внесення змін до вищезазначених кодексів, зокрема наступні: «При виборі і застосуванні правової норми до спірних правовідносин суд враховує висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 цього Кодексу.Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.»

Розширено із 2-х до 4-х перелік підстав для подання заяви про перегляд рішення Верховним судом.

Визначено повноваження Верховного суду України у разі задоволення заяви про перегляд судових рішень.

Законом № 192-VIII передбачено, що у постанові Верховного Суду України, прийнятій за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, що була неоднаково застосована.

Згідно із Законом, висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, є обов’язковим для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

2.    В частині внесення змін до Закону України «Про вище раду юстиції», то Законом № 192-VIII унормовано вимоги до членів Вищої ради юстиції та гарантії їх діяльності; принципи, процедуру та порядок добору кандидатів для призначення членами Вищої ради юстиції, обов’язки та повноваження членів ВРЮ, повноваження голови ВРЮ; процедурні питання щодо призначення судді на посаду вперше, порушення суддею/прокурором вимог щодо несумісності, накладення дисциплінарного стягнення на суддю касаційної інстанції та ВСУ.

3.    У Закон України "Про доступ до судових рішень" Законом № 192-VIII внесено зміни, зокрема що стосуються відкритості судових рішень; процедури ознайомлення і отримання копії рішення особою, що не брала участь у справі.

4.    У Регламенті Верховної Ради України, затвердженому Законом України "Про Регламент Верховної Ради України", Законом № 192-VIII внесено зміни що стосуються порядку призначення членів Вищої ради юстиції та порядку припинення їх повноважень; порядку розгляду питань про звільнення суддів;

5.    Закон України "Про судоустрій і статус суддів" Законом № 192-VIII викладено в новій редакції, зокрема передбачено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Визначено право учасників процесу та ЗМІ проводити в залі судового засідання фотозйомку, відео- та аудіозапис з використанням портативних відео- та аудіотехнічних засобів без отримання окремого дозволу суду.

Законом № 192-VIII регламентовано систему і спеціалізації судів загальної юрисдикції, а також їх права і повноваження, унормовано повноваження Верховного суду України, його голови та Пленуму.

Законом № 192-VIII визначено загальні положення статусу судді, народного засідателя, присяжного та гарантії їх діяльності. Унормовано порядок зайняття посади суддею суду загальної юрисдикції, а також порядок призначення судді на посаду безстроково.

Унормовано питання утворення судів, призначення суддів на адміністративні посади, оптимізації складу судів і їх діяльності.

Передбачено, що органи виконавчої влади не мають впливу на процедури утворення судів та визначення кількості суддів, зменшується кількість адміністративних посад у судах та склад суддів приводиться у відповідність до реального навантаження.

Законом № 192-VIII уточнено і посилено гарантії незалежності і недоторканності суддів, їх права та обов'язки, запроваджено новий текст присяги судді; встановлено більш прозорі порядок призначення судді на посаду, включно з процедурами добору кандидатів, відбіркового і кваліфікаційного іспитів, підготовки і навчання кандидатів на посади суддів; регламентовано процедури обрання суддів безстроково та їх призначення і переведення в інші суди, які мають проходити лише на конкурсних засадах.

Законом № 192-VIII унормовано незалежне оцінювання професійного рівня судді, від результатів якого залежатиме його подальша кар'єра, а також чітко визначено підстави та порядок здійснення дисциплінарного провадження щодо суддів, запроваджено 6 видів дисциплінарних стягнень, визначено строки притягнення суддів до відповідальності та строки погашення дисциплінарних стягнень, розширено роль адвокатів у порушенні дисциплінарного провадження. При цьому встановлено гарантії захисту прав суддів та змагальності в дисциплінарному провадженні.

Також Законом № 192-VIII визначено статус, структуру і завдання Національної шкоди суддів, статус, повноваження, склад, вимоги до членів і порядок формування,  організацію роботи, права членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а також процедуру прийняття нею рішень.

Законом № 192-VIII внесено зміни в організацію та порядок формування Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, яка діятиме у складі кваліфікаційної і дисциплінарної палат і уточнити вимоги до членів Комісії, їх права і обов'язки, організація діяльності і забезпечення.

Законом № 192-VIII передбачено положення щодо звільнення судді із посади та припинення повноважень судді.

Законом № 192-VIII визначено основні засади суддівського самоврядування, зокрема, визначено організаційні формами суддівського самоврядування якими є збори суддів, Рада суддів України, з’їзд суддів України та положення, що стосуються їх діяльності.

Згідно із Законом № 192-VIII встановлено винагороду суддів та інші соціальні гарантії, унормовано статус судді у відставці.

Законом № 192-VIII визначено загальні питання забезпечення діяльності судів, особливості та систему забезпечення функціонування судової влади, засади та порядок фінансування судів, матеріальне, побутове забезпечення та соціальний захист працівників судової системи.

Законом № 192-VIII визначено статус, повноваження, структуру Державної судової адміністрації України та її територіальних управлінь тощо.

Вцілому, нововведення згідно із Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» можна охарактеризувати як позитивні, спрямовані на ствердження принципів правової держави та верховенства закону, забезпечення неупередженості суду, разом із цим усі позитивні аспекти нововведень так і можуть залишись «на бумазі», адже нововведення потребують змін до Конституції України.

Із повним текстом Закону можна ознайомитись тут: https://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/192-19

Огляд правових позицій Верховного суду України за 2015 рік
(13/03/2015)

1. Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 21 січня 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-190цс14, предметом якої був спір про визнання поруки припиненою. Суд зробив правовий висновок, про те, що пред’явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов’язання й був зобов’язаний пред’явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати. Таким чином, у разі зміни кредитором на підставі частини другої статті 1050 ЦК України строку виконання основного зобов’язання передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати.

2. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 січня 2015 року у справі  № 6-214цс14. Частиною другою статті 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред’явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Судовий наказ відповідно до частини першої статті 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги. Ураховуючи те, що судовий захист права кредитора на стягнення грошових коштів може бути реалізовано як у позовному провадженні, так і шляхом видачі судового наказу як особливої форми судового рішення, подання кредитором заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом ІІ ЦПК України, перериває перебіг строку позовної давності.

3. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-203цс14 Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. За змістом пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.  Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати в розрахунковому періоді за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). Ураховуючи, що у справі, яка переглядається, за період від часу звільнення позивача до часу поновлення його на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в період затримки виконання рішення суду заробітна плата позивача підлягала коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.     

4. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 січня 2015 року у справі  № 6-195цс14 Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої частиною першою статті 117 цього Кодексу. Суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку на засадах співмірності тільки в разі одночасного вирішення вимог про стягнення належних при звільненні сум за умови часткового задоволення цих вимог. Оскільки у справі, яка переглядається, вимоги позивача щодо розміру належних йому при звільненні сум судом задоволені в повному обсязі, то й підстав для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні в суду не було. Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100. Під час його проведення слід використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні з використанням даних про середній заробіток позивача виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов’язана дана виплата.

5. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 січня 2015 року у справі  № 6-197цс14. Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

6. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 січня 2015 року у справі 6-247цс14. Згідно із статтею 599 ЦК України зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Згідно із частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Відповідно до частини п’ятої статті 1061 ЦК України проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав. Таким чином проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк по день фактичного їх повернення вкладникові, а також  3 % річних та суму відповідно до індексу інфляції за несвоєчасне виконання грошового зобов’язання.

7. Правова позиція , яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 21 січня 2015 року у справі№6-199 цс14. Аналіз норм Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" і Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 року за № 745/4038, якими визначено загальний порядок реалізації нерухомого майна з прилюдних торгів, та норм Закону України від 5 червня 2003 року № 898-IV “Про іпотеку”, зокрема статей 33, 41-49, якими визначено спеціальний порядок реалізації з прилюдних торгів предмета іпотеки, з точки зору колізії загальної та спеціальної норм дає підстави для висновку про наступне.У разі, коли прилюдні торги з продажу майна проводились на виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості, а судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутнє, то при вирішенні судом питання про наявність чи відсутність порушення встановлених законодавством правил проведення торгів норми Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовуються, а застосовуються загальні норми, що регулюють правовідносини з реалізації нерухомого майна з прилюдних торгів, – норми Закону України «Про виконавче провадження» та Тимчасового положення.

8. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-230 цс14. Поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 60, 61, 62 СК України) закон у статтях 7, 8, 9, 64, 74, 93-97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права. Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, суд обґрунтовано, виходячи з принципу свободи договору (стаття 8 СК України, статті 6, 627 ЦК України) застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.

9. Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-218цс14. Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у   володіння;3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.За змістом цієї норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення третейського суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

10. Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-227 цс 14. Виходячи з правового аналізу частини п’ятої статті 58 Закону України "Про виконавче провадження", пункту 3.2 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня  1999 року № 68/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 року за № 745/4038, необхідно  дійти висновку про те, що звіт про оцінку майна є чинним, якщо від дня його підписання до дня проведення прилюдних торгів пройшло не більше шести місяців. Після збігу цього шестимісячного строку обов'язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Проведення прилюдних торгів із реалізації майна за ціною, визначеною відповідно до звіту про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме: частини п'ятої статті 58 Закону України "Про виконавче провадження"; пунктів 3.2, 3.4 зазначеного Тимчасового положення.

11. Правова позиція, висловлена Верховним Судом України при розгляді справи № 6-221цс14. Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності. Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради. Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

12. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 28 січня 2015 року у справі  № 6-229цс14. Відповідно до частини 1 статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових ) обов'язків. Отже відповідальність юридичної або фізичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з даною організацією в трудових відносинах, і шкода, заподіяна нею у зв’язку з виконанням трудових (службових) обовязків. При цьому під виконанням працівником своїх трудових (службових) обов’язків розуміється виконання ним роботи, зумовленої трудовим договором (контрактом), посадовими інструкціями, а також роботи, яка хоча і виходить за межі трудового договору чи посадової інструкції, але доручається юридичною або фізичною особою, або спричинена необхідністю, як на території роботодавця, так і за її межами. Це можуть бути дії виробничого, господарського, технічного та іншого характеру, вчинення яких безпосередньо входить до службових обов’язків працівника.

13. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-225цс14. Згідно з частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно. До початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов’язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку. Особа, яка здійснила самочинне будівництво об’єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України. У справі, яка переглядається, суд, установивши, що відповідачі здійснювали реконструкцію об’єктів нерухомості, розташованих на земельній ділянці, яка не була їм надана у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно, дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за відповідачами права власності на спірні об’єкти нерухомості відповідно до положень статті 331 та частини третьої статті 376 ЦК України.

14. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-243 цс14. Встановивши факт припинення основного зобов’язання належним його виконанням, суд на підставі статті 599, частини першої статті 559, пункту першого частини першої статті 593 ЦК України обґрунтовано визнав припиненими й додаткові (акцесорні) зобов’язання за договорами іпотеки і поруки.

15. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України №6-239цс14. Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Пункт 7 частини одинадцятої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів», яким кредитодавцю забороняється вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки указана частина статті 11 Закону стосується позасудового порядку повернення споживчого кредиту і спрямована на те, щоб встановити судовий контроль за вирішенням таких вимог кредитодавця з метою захисту прав споживача як слабшої сторони договору споживчого кредиту.

16. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-222цс14. Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені  права, свободи чи  інтереси  цих осіб, і   залежно  від     установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов про визнання договору недійсним, також послався на те, що відповідач не виконує передбачений пунктом 43 договору оренди обов’язок щодо виготовлення документації, яка б дозволяла   позивачці самостійно господарювати на землі. Проте частиною першою статті 215 ЦК України  передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання вимог закону в момент вчинення правочину. Порушення умов договору може бути підставою для його розірвання, а не визнання недійсним (стаття 651 ЦК України).

17. Верховний Суд України на засіданні Судової палати у цивільних справах 4 лютого 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-238цс14, предметом якої був спір про зобов’язання усунути порушення. Суд зробив правовий висновок про те, що виконавчі дії з реалізації предмета іпотеки, на яке звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводяться за спеціальним порядком відповідно до статті 41 Закону України "Про іпотеку" шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження. Водночас, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України "Про виконавче провадження", а не нормами спеціального Закону України "Про іпотеку". Встановивши такі обставини, суд касаційної інстанції не врахував, що у разі коли державний виконавець вчиняє дії на виконання рішення суду про стягнення кредитної заборгованості, а судове рішення чи виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні, то при вирішенні питання про наявність чи відсутність у діях державного виконавця порушень слід виходити із загальних норм Закону України "Про виконавче провадження". У зв’язку з цим суд безпідставно застосував до спірних правовідносин норми Закону України "Про іпотеку", що призвело до неправильного вирішення справи.

18. Верховний Суд України на спільному засіданні Судових палат у цивільних та господарських справах 11 лютого 2015 року ухвалив постанову у справі № 6-2цс15, предметом якої був спір про поділ земельної ділянки. Суд зробив правовий висновок про те, що, оскільки згідно з нормами цивільного законодавства спадкоємством є перехід прав та обов’язків (спадщини) від однієї фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців), то суд дійшов правильного висновку про те, що у зв’язку із прийняттям спадщини 22 лютого 2001 року у сторін із передбачених законом підстав виникло в рівних частках право власності на спірну земельну ділянку, яка з моменту отримання спадкодавцем державного акта є об’єктом права власності. На відміну від норми статті 30 ЗК Української РСР (1991 року), яка в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду, частина перша статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення сторонами договору купівлі-продажу частини житлового будинку - 22 березня 2003 року) визначила, що при переході права власності на будівлю і споруду до набувача нерухомого майна право власності на земельну ділянку, на якій розташовані будівля або споруда, може переходити на підставі цивільно-правових угод між власниками земельної ділянки і набувачем будівель або споруд (договори купівлі-продажу, дарування, міни тощо). При відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об’єкт нерухомості, як і у справі, яка переглядається, слід застосовувати положення частини четвертої статті 120 ЗК України з огляду на таке. Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені. Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об’єкт розташований. Згідно з цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість. Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині четвертій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на частину будівлі чи споруди, стає власником відповідної частини земельної ділянки на тих самих умовах, на яких ця ділянка належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості. При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об’єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об’єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстровано одночасно із правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об’єкта права власності.

19. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі №6-1цс15. У відповідності до вимог ст.ст. 330, 388 ЦК України майно, яке було предметом судового розгляду про визнання іпотечного договору дійсним та за рішенням суду право власності визнано за іншою особою, проте дійсний власник не був стороною зазначеного правочину, не був учасником судового розгляду і майно відчужено поза волею власника, то право власності на майно не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

20. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15. Згідно з пунктом 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб. Аналіз статті 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» та пунктів 3, 5 Рекомендацій щодо обміну земельними ділянками, затверджених наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 листопада 2003 року № 288 дає можливість дійти висновку про те, що обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай». Проте за умовами оскаржуваних договорів міни, власники земельних ділянок, отриманих на підставі Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» передали у власність належні їм земельні ділянки в обмін на земельні ділянки, які були придбані за договором купівлі-продажу з цільовим призначенням – для ведення особистого селянського господарства та отримані не за рахунок земель, виділених на частку (пай).

21. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-244 цс14. Частиною першою статті 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Стаття 331 ЦК України встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації прав на нерухоме майно після завершення будівництва та прийняття його в експлуатацію. За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред’явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. На час укладення сторонами договору про фінансування будівництва правовідносини щодо залучення коштів фізичних осіб з метою фінансування будівництва, порядку управління цими коштами регулювалися Законами України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю» від 19 червня 2003 року № 978-IV та «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року № 1560-XII. Ні зазначеними нормами, ні нормою статті 331 ЦК України не передбачено виникнення права власності на новостворений об’єкт нерухомості на підставі судового рішення. Порядок оформлення права власності на об’єкт інвестування після прийняття такого об’єкту до експлуатації визначено зазначеними нормами. Враховуючи, що забудовник відповідно до умов договору інвестування передав за актом позивачці нежитлові приміщення та звернувся до виконавчого комітету із заявою про оформлення права власності за інвесторами, а виконавчий комітет ухвалив рішення про оформлення права власності за інвесторами висновок суду про необхідність захисту прав  позивачки шляхом визнання за нею права власності на новостворене майно на підставі статті 392 ЦК України не можна визнати обґрунтованим. Таким чином, ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, чи у який передбачений законом спосіб позивачка набула права власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

22. Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України у справі № 6-10 цс15. Стаття 33 Закону України "Про оренду землі" об'єднує два випадки пролонгації договору оренди. Так, у частині першій статті 33 цього закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення  договору оренди землі на новий строк. Реалізація зазначеного переважного права на поновлення договору оренди можлива лише за умови дотримання встановлених цією нормою певної процедури і строків (частини 2-5 цієї статті). Так, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити наступні юридичні факти: орендар належно виконує свої обов’язки за договором; орендар до спливу строку договору  повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення. Частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачена інша підстава поновлення договору оренди, а саме у тому разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Таким чином, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною шостою статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідна наявність наступних юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову у поновленні договору оренди; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договорів оренди. Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, матиме місце при укладенні договору оренди:

- із новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

- у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору, на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

- укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб. Встановивши, у справі, яка переглядається, факт належного виконання орендарем умов договору оренди; дотримання ним строків та процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк; ненадіслання орендодавцем у встановлений законом строк відмови у поновленні договору на новий строк; укладення орендодавцем договору оренди з іншим орендодавцем на таких самих умовах, які запропоновані попереднім орендарем; суд на підставі статті 33 Закону України «Про оренду землі» дійшов обґрунтованого висновку про наявність у позивача переважного права на поновлення договору оренди землі на новий строк та порушення цього права у зв’язку з укладенням орендодавцем договору оренди з іншим орендарем.

Із повними текстами судових актів Верховного суду України, висновки яких в силу норм процесуальних законів є обов’язковими для судів нижчих інстанцій при правозастосуванні норми, можна ознайомитись за наступним посиланням:

https://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/2698391BDE1C8620C2257B1E00498230?OpenDocument&Type=2015&1. 

Професія ЮРИСТ . Хто такий професійний юрист ?
(11/03/2015)

Незважаючи на величезну кількість прийнятих державою, з моменту проголошення Незалежності України, законів та нормативно-правових актів, поняття «юрист», не визначено жодним нормативно-правовим актом. Отже виникає закономірне питання: Хто такий професійний Український юрист? У цій статті ми спробуємо розібратись і дати відповідь на дане питання.

Термін « юрист » (від лат. « juris » - право) визначається як фахівець у галузі права та закону, правник чи законник, зокрема це фізична особа, що має вищу юридичну освіту, фахові знання у галузі юридичних наук, законодавства й практики його застосування.

Водночас, поняття « юрист » у своєму значенні набагато складніше і багатогранніше.

Перший юридичний факультет в Європі, що готував юристів, був створений в університеті м. Болонья в Італії у XII ст. В Україні вперше було відкрито юридичний факультет у Львівському університеті у 1661 р.

Одними із перших нормативних актів, що закріпили в Українській науковій доктрині поняття « юрист » були Багатостороння угода від 27.08.1990р. « Основні принципи, що стосуються ролі юристів » та Розпорядження Президента України від 27.05.1992р. № 96 « Про Перший Світовий Конгрес українських юристів ».

Право юристів надавати правову допомогу громадянам і юридичним особам, здійснювати приватну юридичну практику та реалізовувати право своїх клієнтів на захист у цивільному, господарському, адміністративному і кримінальному судочинстві закріплено у  Рішенні Конституційного Суду України від 16.11.2000р. №13-рп/2000 « справа про право вільного вибору захисника » та у Рішенні Конституційного Суду України від 30.09.2009р. №23-рп/2009 « справа про право на правову допомогу ».

Професія « Юрист » міститься в Державному класифікаторі № ДК 003:2010 «Класифікатор професій ДК 003:2010., додаток Б « Абетковий покажчик професійних назв робіт » із змінами, затвердженими наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 18 листопада 2014 року N1361.

Юристи різних сфер діяльності (практик) покликані служити захисту прав і свобод громадянина, своїх клієнтів і всього українського суспільства вцілому. Основна мета професії юриста - утвердження справедливості, тому бути юристом - це величезна відповідальність.

Модель сучасного професійного юриста повинна включати в себе такі риси, якості та вимоги:

1. покликання;

2. вища юридична освіта;

3. спеціалізація;

4. почуття впевненості та національної гідності;

5. акторська та інші види культури;

6. потяг до правничих наук;

7. принциповість та рішучість;

8. виваженість та гідність;

9. досвід;

10. професійна мораль;

11. вірність закону;

12. конфіденційність. 

Професійний юрист відрізняється від людей інших професій глибокими знаннями права та закону, які умовно можна поділити на такі види:

a) фундаментальні, що дають розуміння внутрішніх закономірностей держави і права, охоплюють усі важливі юридичні поняття і категорії;

b) спеціалізовані – конкретні юридичні знання, що використовуються для потреб різних видів юридичної діяльності: складання юридичних документів, виконання відповідних дій і операцій, застосування певних засобів та певної методики в процесі розв'язання юридичних задач.

В професії юриста є незаперечний плюс, це її всеосяжність. Вона дозволяє професійному юристу бути причетним майже до всіх подій у світі. Професія вимагає від юриста фахових знань в області юриспруденції та права. Саме від професійного юриста залежить чи будуть вжиті усі необхідні способи захисту права та інтересу клієнта та прийняте справедливе рішення правозастосовчим органом, у зв’язку із чим робота професійного юриста надзвичайно складна, багатогранна і відповідальна.

Найвищий рівень діяльності професійного юриста є однією з найважливіших гарантій надійного забезпечення прав і законних інтересів його клієнтів.

Інтелект професійного юриста найбільш виявляється у встановленні, визнанні істотних для справи фактів і відокремлення їх від інших несуттєвих даних.

Особливостями мислення професійного юриста є незалежність від будь-яких впливів зовні, об’єктивність у підході до оцінки суті конкретної ситуації та справи вцілому, глибокий і всебічний аналіз усіх обставин, вміння бачити за зовнішніми деталями справжні мотиви поведінки людей, дійсні причини виникнення подій і явищ, розуміння перспективи вирішення задачі.

Організаційні здібності професійного юриста - неодмінна властивість його особистості. Його воля, висока дисциплінованість, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість у виконанні юридичної задачі в поєднанні з правовою культурою у вирішальній мірі визначають належну поведінку учасників правовідносин, істотно можуть впливати на високий рівень організації надання юридичних послуг юристом.

Комунікабельність, тобто вміння спілкуватися - риса, без якої неможливе виконання професійним юристом своїх функцій.

Характер роботи професійного юриста зумовлює повсякденні відносини з багатьма людьми різного рівня освіти, складу розуму, віку, способу життя, характеру тощо. І до кожного з них потрібний відповідний персональний підхід, розуміння. Тут особливо важливі такі якості професійного юриста, як врівноваженість, такт, вміння вислухати і у той же час допомогти людині зрозуміти сутність питання, чесно і правдиво висловитися.

Не боятися тиску зверху, не боятися того, що владні чи заможні опоненти будуть бачити у тобі ворога – це ті вольові моменти, які відрізняють професійного юриста від людей інших професій.

Для нашої країни професія юриста надзвичайно необхідна і важлива, адже у часи, коли відбувається процес розбудови правової держави в Україні, передусім на професійних юристів покладаються надії та завдання утвердження принципу верховенства права, вдосконалення українського законодавства, посилення правових гарантій захисту різних верств населення і підвищення правосвідомості та правової культури всього українського суспільства та міжнародної спільноти загалом.

У першу чергу кожен професійний юрист має глибоко усвідомлювати, що свою місію він виконує будучи наділений високою довірою суспільства і держави, а тому його безкомпромісна порядність, чесність, безкорисливість, об’єктивність, вдумливий підхід до кожної деталі вирішуваного ним юридичного завдання, постійне прагнення до самовдосконалення мають бути невід'ємними рисами його натури.

Юридична діяльність відрізняється багатогранністю, а її психологічний аналіз завжди дає можливість виділити ряд етапів, через які відбувається рух до кінцевої мети – професійного і якісного надання юридичних послуг.

В тій чи іншій мірі у юридичній діяльності професійного юриста можна виділити наступні сторони:

1) пошукова (пізнавальна),

2) комунікативна,

3) посвідчувальна, 

4) організаційна,

5) реконструктивна (конструкційна),

6) соціальна. 

У кожній із зазначених вище сторін реалізуються особистісні якості професійного юриста, забезпечуючи успішність та результативність його діяльності. 

Професійному юристу необхідно вміти раціонально розподіляти свій час, сили і здібності, володіти професійними психологічними якостями, щоб при найменшій витраті нервової енергії отримувати оптимальні результати своєї діяльності. У послідовному розвитку таких професійних якостей, як гнучкість розуму і характеру, гостра спостережливість і чіпка пам'ять, самовладання і витримка, принциповість і справедливість, організованість і самостійність, велике значення мають рекомендації психологічної науки, яка вказує правильні шляхи і засоби їх формування.

Психологічна компетентність професійного юриста забезпечує попередження іноді важким наслідками помилки, які можуть виникнути при судженні про людські вчинки внаслідок неврахування психологічних моментів. Професійний юрист - особистість, яка покликана стати вище своїх звичок, бажань: він повинен робити свою справу так, як цього вимагають найвищі інтереси суспільства. 

Юридична освіта – це тільки перший крок до утвердження особи як особистості в галузі реалізації права. Юридична освіта всього лише забезпечує розуміння юридичної мови, необхідної для юриста, розуміння правових і етичних обов'язків, прав і основних свобод людини. 

Юридична практика професійного юриста має різноманітний і складний ряд рис, які відрізняють її від праці більшості людей інших професій. 

По-перше, професія юриста характеризується надзвичайною різноманітністю вирішуваних завдань. Кожна нова справа для юриста являє собою нове завдання. Чим менше шаблонів використовує юрист у підході до справи, тим вище ймовірність знаходження істини. 

По-друге, юридична діяльність при всій її складності та різноманітності повністю піддається правовому регулюванню, і це накладає відбиток на особистість кожного юриста. Уже при плануванні своєї діяльності будь-який юрист подумки співставляє майбутні дії з нормами законодавства, які регламентують ці дії. Практично для всіх юридичних професій однією з головних сторін діяльності є комунікативна діяльність, що полягає у спілкуванні в умовах правового регулювання. Це правове регулювання накладає специфічний відбиток на всіх учасників спілкування, наділяючи їх особливими правами й обов'язками і надаючи особливий відтінок спілкуванню, що виділяє юридичні професії в особливу групу. 

Для більшості юридичних професій характерною рисою є організаційна сторона діяльності, яка, зазвичай, має два аспекти: 

  • організація власної роботи протягом робочого дня, тижня, організація роботи щодо надання юридичних послуг в умовах ненормованого робочого дня; 

  • організація спільної роботи з іншими особами, державними і правоохоронними органами та їх посадовими особами, іншими сторонами під час надання юридичних послуг в адміністративних чи судових процедурах. 

Для професії юриста характерно подолання опору діяльності з боку окремих осіб, а в деяких випадках і мікрогруп. Юрист під час надання юридичних послуг часто наштовхується на пасивний або активний опір з боку зацікавлених/незацікавлених у певному результаті осіб. 

Знання законів і форм мислення, їх свідоме використання в процесі пізнання підвищує культуру мислення професійного юриста, виробляє навик мислити більш грамотно, розвиває критичне відношення до своїх і чужих думок, суджень і допомагає подолати опір опонентів або осіб, із якими юрист зіштовхується під час виконання юридичної задачі.

Мислити логічно - це значить мислити точно і послідовно, не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях, вміти викривати логічні помилки. Ці якості мислення мають велике значення в будь-якій області наукової і практичної діяльності, в тому числі і в роботі юриста, яка потребує точності мислення, обґрунтованості і виваженості висновків. Міркування, в яких відсутні сувора логіка, послідовність і протиріччя, ускладнюють надання будь-якої юридичної послуги, і можуть стати причиною помилки.

Логічна грамотність - необхідна риса освіченості професійного юриста. Професійний юрист у своїй діяльності широко користується такими логічними категоріями, як поняття, судження, умовивід, дедукція, індукція, аналогія, версія, доказ і заперечення, знання яких значно підвищують культуру мислення, професіональний рівень дослідження правових явищ.

Культура мислення - необхідна умова культури дослідження, пізнання, культури обґрунтування здобутих виводів, висунутих положень.

Логіка, підвищуючи культуру мислення, безпосередньо впливає на процес надання будь-якої юридичної послуги, пошук і пізнання істини, на розгляд вирішуваної юристом задачі.

Знання логіки допомагає професійному юристу підготувати логічно вибудовану, добре аргументовану позицію, викрити протиріччя в показах опонента, спростувати необґрунтовані доведення своїх опонентів, побудувати судову версію; без суперечностей, послідовно і обґрунтовано скласти офіційний документ і т.д. Все це має важливе значення в роботі юриста, яка спрямована на закріплення законності, порядку та верховенства права.

Крім того знання логіки підвищує культуру мислення, виробляє навики мислити більш структуровано, розвиває критичне мислення до своїх і чужих думок.

Складання законів, правових актів, іншого роду документів, які мають особливе значення неможливе без застосування логіки.

Досвідченим, професійним юристам неважко знайти «логічні дірки» в законах, що допомагає їм опираючись на слабкі місця в законі успішно і ефективно надавати юридичні послуги.

Логіка допомагає широкому знанню законів, а також виведення із певного ряду законів нового погляду на речі, які розглядаються і які регулюються законом.

Мислення підпорядковується логічним законам мислення. Основними законами формальної логіки є: закон тотожності, закон достатньої підстави, закон суперечності, закон виключеного третього. Формально-логічні закони - це закони правильної побудови і зв'язки думки. Закони логіки виражають такі суттєві, загальні, неодмінні властивості мислення, як визначеність, несуперечність, послідовність і обґрунтованість.

Професійний юрист вміє розрізняти істинність думки і логічну правильність міркування. Так, думка істинна, якщо відповідає дійсності, і навпаки. Логічна правильність міркування це умова істинності думок. Це міркування, в якому одні думки (висновки) з необхідністю випливають з інших думок. Закон мислення, чи логічний закон - це необхідний, суттєвий зв'язок думок в процесі міркування. Професійний юрист розрізняє формально-логічні і діалектичні закони (усне пояснення).

Професійні юристи мислять логічно, адже достовірно знають, що їх мислення підпорядковується логічним закономірностям. Знання законів і форм мислення, їх свідоме використання в процесі пізнання підвищує професійну культуру мислення юриста.

Професійна етика юриста, це прикладна соціально-філософська дисципліна, яка вивчає походження, сутність, специфіку, суспільні функції морально-професійних норм і стосунків, закономірності їх розвитку на різних історичних етапах. Об'єктом вивчення професійної етики юриста є специфічні, морально-професійні норми, стосунки, а також норми, принципи, заповіді пануючої у суспільстві моралі, трансформовані до особливостей професійної юридичної діяльності, що регулюють поведінку професійних юристів при виконанні ними функціональних обов'язків, санкціонованих громадською думою і особистими переконаннями. Отже, морально-професійний кодекс юриста має бути еквівалентом суспільної моралі та виконувати такі соціальні функції:

· пізнавальну (реалізується у відображенні об'єктивних процесів суспільно-професійного розподілу праці за конкретних історичних умов);

· регулятивну (забезпечується взаємозв'язок юриста з суспільством; набір специфічних прийомів у роботі юриста);

· ціннісно-орієнтаційну (дається уявлення про моральний ідеал професійного юриста, професійні обов'язок, честь, совість, справедливість тощо).

Професійна етика юриста покликана дати теоретичне обґрунтування сутності трансформації загальних норм і принципів моралі до специфічних умов професійної діяльності юриста відповідно до уявлень про професійний обов'язок, благо, добро і зло, справедливість, совість, честь, законність та інші моральні цінності, та соціальні категорії.

Слід підкреслити, що професійна етика юриста розвивається на перетині теоретичного, нормативного і прикладного складників етики, її зміст визначається специфічними завданнями конкретного виду професійної діяльності юриста. На теоретичному рівні розглядаються сутність, специфіка морально-професійних відносин, їх місце і роль у житті суспільства, сучасний стан і тенденції розвитку.

Завданням професійної етики юриста є вивчення складного процесу віддзеркалення професійних стосунків юриста у моральній свідомості, у морально-професійних нормах, проведення чіткої межі між морально-професійними явищами і явищами професійної майстерності юриста, вивчення суспільних завдань, цілей професії юриста і їх значущості у соціальному прогресі, саме цим сприяючи їх успішному виконанню. Нормативний рівень концентрує в собі вивчення та обґрунтування практичних рекомендацій, конкретних моральних норм.

Завдання професійної етики юриста щодо свого об'єкта - морально-професійних стосунків на прикладному рівні, полягає у сприянні й втіленні гуманістичних імперативів у специфічні умови професійної діяльності юриста, встановленні меж бажаного, дозволеного і неприпустимого, обґрунтуванні морально-професійного ідеалу та певного зразку, еталону, взірця поведінки, нормативного ідеалу в сфері професійної діяльності.

Етика професійного юриста виробляє у нього здатність до максимальної моральної орієнтації, до встановлення моральних кордонів застосування творчих і креативних прийомів, тим самим визначаючи лише основні моральні норми і принципи професійної поведінки юриста. В той же час, спосіб поведінки у кожному окремому випадку визначається самим юристом, стає справою його морального досвіду, професійного такту.

У професійній етиці юриста можна простежити зв'язок тих чи інших видів діяльності й морально-психологічних якостей, поєднання суспільних інтересів із спрямованістю, інтересами і покликанням окремої особистості. Потреби юридичної практики визначають ціль тієї чи іншої юридичної професії і вимагають від юристів відповідного профілю необхідної кваліфікації, професіоналізму, компетентності, з одного боку, її етичної підготовки, що передбачає теоретичне освоєння норм і принципів моралі для застосування їх у професійній практиці, - з іншого. Кожна людина в силу життєвих обставин постійно тією чи іншою мірою комунікує з різними професіоналами, наприклад, з лікарем, юристом, педагогом тощо. При цьому вона очікує від них не тільки кваліфікованого виконання їх обов'язків щодо задоволення її інтересів та потреб, а й уважного, ввічливого, шанобливого до неї ставлення.

Внаслідок цього моральна характеристика професійного юриста не може обмежуватися його широкими соціальними позиціями, а і має поширюватися на його суто професійні властивості, розглядатися завжди під кутом зору стосунків, що формуються у рамках професії юриста, її місця і ролі у житті суспільства.

Призначення професійної етики юриста полягає не тільки в тому, щоб розкрити об'єктивні причини виникнення, закономірності й тенденції розвитку морально-професійних відносин, не тільки конкретизувати зв'язки моральних норм, принципів та оціночних суджень сучасної моралі, уявлень про добро, справедливість відповідно до особливостей професійної діяльності, а й показати сам характер впливу цих загальнолюдських моральних норм і принципів на практику професійних стосунків, розкрити те, як вони відбиваються у свідомості професійного юриста та втілюються в його поведінці, ставленні до клієнта як споживача професійних юридичних послуг.

Оскільки мораль виступає надзвичайно важливим елементом людської діяльності, сама діяльність людей у всій її різноманітності та специфічності не може не накладати відбиток і на специфіку моральної регуляції.

До діяльності професійних юристів суспільством висуваються надзвичайно високі моральні вимоги, адже під час надання юридичних послуг часто виникають дуже гострі моральні колізії, що при інших видах діяльності виникають лише епізодично. Ці гострі моральні колізії мають місце перш за все, там, де вирішуються питання життя і смерті, здоров'я, свободи, честі й гідності людини, де моральні якості професійного юриста набувають вирішального значення, де часто добробут, а можливо і доля клієнта значною мірою залежить від моральної спроможності юриста. Більш того, в професії юриста сама професійна спроможність багато в чому залежить від його моральних якостей. Саме в юридичній діяльності особливо велика залежність клієнта від свого юриста, і результати професійної діяльності юриста можуть мати вирішальне значення для клієнта. До професійних юристів суспільство висуває підвищені моральні вимоги тому, що їх діяльність пов'язана безпосередньо з людьми, їх інтересами, досить часто - проблемами. Головною ознакою професії юриста виступає іноді фахова необхідність втручання у духовний та емоційний світ людини, у її долю, що і породжує особливі моральні колізії, які тягнуть за собою зміну субординації моральних вимог. Для регуляції цих колізій окрім загальнолюдських моральних цінностей, потрібні ще додаткові спонукання у вигляді підвищених моральних вимог, що напряму впливає на професійну етику юриста.

У трудовій діяльності професійного юриста, суспільство бере до уваги не тільки рівень фахової освіти, обсяг спеціальних знань, вмінь, навичок, а й моральні якості професійного юриста, під якими розуміють стійкі вияви моральної свідомості в поведінці і вчинках. Тут моральне «обличчя» посідає особливе місце, іноді воно відіграє головну роль у вирішенні професійних завдань юриста.

У суспільстві, незважаючи на те, що в основі конкретних обов'язків професійного юриста лежать одні й ті самі вимоги загальної моралі, існують все ж і специфічні моральні вимоги. Зокрема, для професійного юриста основною моральною вимогою є чуйне, уважне, турботливе ставлення до клієнта, усвідомлення відповідальності перед суспільством. Професійний обов'язок юриста полягає в сумлінних пошуках істини, об'єктивності наукової аргументації, у служінні прогресу людства, у максимальній справедливості, непідкупності, неухильній вірності закону, об'єктивності в аналізі матеріалів, дотримання почуття міри й такту при проведенні юридичної діяльності. Об'єктивною основою специфіки моралі й етики юриста є особливості його професійної діяльності. Юристи мають особливі навики і фахові вміння щодо захисту інтересів держави, суспільства і громадян від різних посягань, що вимагає від професійного юриста, як вже зазначалось, величезної відповідальності. Адже, діяльність професійного юриста стосується безпосередніх прав громадян і часто визначає долю людей, їх життя, здоров'я, благополуччя. Саме тому діяльність професійного юриста повинна суворо відповідати законам держави і високим моральним стандартам.

Специфікою діяльності професійного юриста є те, що всі дії детально врегульовано законом. І якщо закони не суперечать суспільним нормам моралі, то діяльність юриста переважно залежить від його професійних знань, умінь і навичок та особистого бажання діяти відповідно до законів.

У будь-якій цивілізованій державі відхід від закону, порушення, перекручення, хибне його тлумачення і застосування розцінюють як аморальний вчинок, що суперечить нормам етики юриста. Нерідко аморальними вважають не лише свідомі порушення закону, а й неправильні, протизаконні дії й рішення, спричинені небажанням глибоко оволодіти необхідними знаннями і постійно їх удосконалювати, неохайністю, неорганізованістю, відсутністю внутрішньої дисципліни й належної поваги до права.

Юрист особисто відповідальний за законність чи незаконність своїх дій і рішень як перед державою, суспільством, людьми, так і перед своєю моральною свідомістю, совістю.

Беручи участь у розв’язанні найрізноманітніших конфліктів, юрист несе особливу правову й моральну відповідальність за свої дії, рішення і навіть за поведінку та вчинки поза сферою своєї професійної діяльності.

Специфічними ознаками професійної діяльності юриста є гласність, контроль громадськості, громадської думки.

Особливості професії юриста зумовлюють специфіку моралі людини, яка присвятила своє життя захисту права. Це актуалізує і роль науки про цю мораль — юридичної етики професійного юриста.

Усі без виключення професійні юристи у своїй діяльності і повсякденному житті повинні керуватися вселюдськими нормами моралі.

Специфічні норми моралі професійного юриста не повинні суперечити принципам і нормам вселюдської моралі. Вони лише доповнюють і конкретизують їх з огляду на умови діяльності професійного юриста.

Водночас, професійну юридичну етику трактують і як зведення моральних вимог до працівників юридичної професії, сукупність правил їх поведінки, моральний кодекс професійних юристів. Однак мораль професійного юриста також є сукупністю зазначених вимог. Цю суперечність долають у процесі розмірковувань, які ґрунтуються на тому, що основою моралі є система вимог, а етика професійного юриста досліджує, з’ясовує їх об'єктивну основу, виправдовуючи одні, піддаючи сумніву чи запереченню інші. Метою етики професійного юриста є вдосконалення моралі юриста, як особистості і як фахівця у галузі юриспруденції.

Завдання юридичної етики полягає в гуманізації моралі юристів. Вона орієнтує професійних юристів  на дотримання моральних вимог, забезпечення справедливості, захисту прав, свобод, честі й гідності громадян, а також особистої честі й гідності. Юридична етика позитивно впливає і на законодавство держави та правозастосування.

Серед принципів юридичної етики, що загалом збігаються з принципами загальної теорії моралі, особливого значення надають принципу справедливості. До речі, слово «юстиція» латинською мовою означає справедливість. Цей принцип є визначальним у Всезагальній декларації прав людини, законодавстві сучасних демократичних держав, Конституції України. Справедливість за змістом часто вважають тотожною правосуддю, оскільки справедливе рішення повинне відповідати не лише букві, а й духу закону.

Передумовою правової і високоморальної діяльності юристів є справедливі закони. Проте вона неможлива за відсутності у професійних юристів відповідних моральних якостей, серед яких виокремлюють:

· досконале знання чинного законодавства. Без цього юристу не уникнути неправової й аморальної діяльності навіть за наявності в нього багатьох високоморальних якостей і спрямованості на добро. Тому деякі юристи, неодмінно повинні мати вищу юридичну освіту;

· уміння правильно застосовувати знання законів, зважаючи не лише на їх букву, а й на дух, яке неможливе без відповідного фахового й життєвого досвіду;

· наявність добрих намірів, глибоких переконань у необхідності жити і діяти згідно з чинним законодавством і високими моральними принципами. Без цього не будуть належно реалізовані ні висока професійна освіта, ні найдосконаліші фахові вміння професійного юриста.

Ефективне виконання професійним юристом свого фахового обов’язку передбачає гуманність і вимогливість до себе й інших людей, чесність, сумлінність, неупередженість, вірність чинному законодавству.

Моральні якості професійних юристів мають свої особливості, наприклад, крім перелічених моральних якостей, необхідні ще й мужність, стійкість, самовладання, кмітливість, висока професійна майстерність, володіння правилами етикету.

Правова культура професійного юриста це критичне творче осмислення особою, що має юридичну освіту, правових норм, нормативно-правових актів та правових явищ з погляду їх гуманного, демократичного і морального змісту, що забезпечує її фахову діяльність. 

Таким чином, можна резюмувати, що професійний юрист це – фізична особа, що здобула вищу юридичну освіту, про що має диплом встановленого державного зразка, має фундаментальні знання законодавства та є фахівцем у галузі права і володіє логічним мисленням, правовою культурою і професійною етикою та такими якостями як стійкість, вимогливість, чесність, сумлінність, неупередженість, дисциплінованість, зібраність, цілеспрямованість, гуманність та підвищене почуття справедливості тощо, і за покликанням та професією здійснює надання усіх видів чи певного виду юридичних послуг або займається науковою діяльністю у юриспруденції.

В сучасних політико-правових реаліях головне завдання для кожного із професійних юристів і правової еліти української держави загалом, полягає в тому, щоб разом зі збереженням демократичних цінностей забезпечити ефективне функціонування усіх державних інститутів. Подальша розбудова правової держави повинна супроводжуватися і спиратися на демократичні процедури та механізми. Демократія має розглядатися одночасно як мета і засіб реалізації сформульованих завдань. Правова держава - це громадянське суспільство, повноважний парламент і суди, які забезпечують контроль за діяльністю органів державної влади. Ефективна вертикаль такої влади є позитивом лише за умови наявності незалежної та якісної судової системи, відкритої діяльності інститутів громадянського суспільства, повноцінного виконання державною усіх прав і свобод людини і громадянина.

Саме тому зусилля українських професійних юристів повинні бути спрямовані на послідовне утвердження принципу «верховенства права» у розбудові демократичної, соціальної і правової держави, неухильне забезпечення прав і свобод людини у законотворчій, правоохоронній та правозастосовчій діяльності, вагомий особистий внесок у реалізацію державної правової політики, зміцнення законності та правопорядку, високий професіоналізм у захисті конституційних прав і свобод громадян.

« Про юриста »

автор: Вальдемар Феруменко

(Всім правознавцям присвячується)

Про цю професію почесну,

Я розповім доволі чесно

В житті вона допомагає,

Закон і право захищає.

Я про юриста розкажу,

І Вам шановні докажу:

Професія ця є відповідальна,

 І в нашому житті нагальна!

Законність і порядок захищати,

Юрист завжди на думці має мати

Підтримує «баланс» він права,

Обов’язок його – це не забава!

У повсякденному труді він вміло,

За справедливість бореться щосили

Отож , професія ця корисно суспільна,

І від народу їй повага неухильна!

У нашому житті без неї неможливо,

Адже в державі вона є важлива

І на сторожі вже стоїть багато літ,

Велична – як високий моноліт!

Як боротися з непрофесійними юристами
(06/03/2015)

Cьогодні ринок переповнений пропозиціями різних видів юридичних послуг. Юридичні фірми застосовують безліч видів реклами (як прямої, так і прихованої) з метою залучення нових клієнтів. Довірившись переконанням новостворених компаній, можна потрапити до рук аферистів. Проте зустрічаються і випадки, коли клієнти стають «жертвами» непрофесіоналізму та небажання виконувати взяті на себе зобов’язання досить відомих компаній. Не є виключенням і ринок юридичних послуг, розвиток якого особливо активно позначився в останні 5-10 років.

До 2000 р. компаній із надання юридичних послуг було значно менше, що пов’язано зі складною процедурою набуття статусу юридичної фірми. Компанія, яка бажала надавати юридичні послуги, мала отримати в установленому порядку відповідний дозвіл (ліцензію) на право надавати юридичні послуги. Такі вимоги регулювалися на державному рівні законодавчими актами України, невиконання яких призводило до накладення відповідних стягнень, штрафів. Тепер така процедура значно спростилась: відсутні будь-які обмеження для юридичних осіб, які надають юридичні послуги, приміром, зобов’язання отримувати окремі дозволи на провадження такої діяльності.

Основою успішного юридичного бізнесу є передусім репутація компанії та її фахівців. Крок за кроком, вирішуючи складні завдання клієнтів, юридична фірма завойовує прихильність та авторитет у клієнтських колах. Такі фірми працюють десятки років, мають у своєму арсеналі безліч позитивних відгуків клієнтів за якісно надані послуги, широкий перелік виграних справ. Саме відгуки про діяльність юридичної фірми можуть стати першою інформацією, яка свідчитиме про ділову репутацію юридичної фірми, спонукатиме клієнта звернутися саме до її фахівців, або ж навпаки. У сьогоднішньому розмаїтому інформаційному просторі дізнатись про діяльність тієї чи іншої компанії, певного юриста чи адвоката, не потребує особливих зусиль. Всесвітня мережа Інтернет – ось пряме джерело позитивної або ж негативної інформації. Дуже часто невдоволені клієнти лишають свої відгуки про співпрацю з юридичною фірмою на різноманітних форумах. Найбільш резонансні випадки неякісного надання юридичних послуг, які, можливо, ще й призвели до вторинних збитків клієнта, наприклад втрата фінансово вигідного контракту через несвоєчасне укладення договору юридичною компанією, потрапляють і у зону уваги преси. На сьогодні в юридичних виданнях друкуються рейтинги юридичних фірм, які позитивно зарекомендували себе на ринку юридичних послуг. Джерелом інформації щодо діяльності компанії, її спеціалізації може стати корпоративний сайт юридичної фірми. Визначившись із юридичною фірмою, з якою ви прагнете співпрацювати, наступним кроком має стати підписання відповідного договору про надання юридичних послуг. Слід зазначити, що основними положеннями законодавства, які регулюють питання отримання юридичних послуг та прав споживача відповідних послуг є ЦК України, ЗУ «Про захист прав споживачів», ГК України. Не завадить перевірка установчих документів юридичної фірми: свідоцтва про державну реєстрацію та статуту, а також документів про юридичну освіту фахівців фірми – дипломів, свідоцтв, тощо.

Згідно з договором про надання юридичних послуг клієнт доручає, а юридична фірма бере на себе зобов’язання надавати послуги з правових питань та підготовки необхідних документів в обсязі та на умовах, передбачених договором про надання юридичних послуг, а клієнт – сплачує фіксований гонорар або періодичні платежі (якщо договір є довготривалим) відповідно до умов такого договору. Під час укладення договору про надання юридичних послуг клієнт повинен чітко визначити в предметі договору, які саме послуги він бажає отримати від юридичної фірми, узгодити строки їх надання, а також зазначити всі можливі аспекти, які стосуються його справи. Деталізація таких умов і буде запорукою захисту прав клієнта в разі недобросовісності юридичної фірми. Так, звертаючись до юриста, наприклад при розподілі спільного майна подружжя, слід чітко окреслювати те майно або певну грошову суму, на яку розраховує клієнт при розподілі спільного майна.

Звернення за послугами до відомої юридичної фірми ще не є запорукою роботи над справою спеціаліста саме цієї галузі права, наприклад фахівця, який спеціалізується на корпоративному праві. Тому варто зазначати у договорі, з яким саме юристом чи адвокатом ви бажаєте працювати. Адже саме фахівець, який займається певним видом права щодня, може знати різноманітні тонкощі й нюанси практичного вирішення таких справ та за допомогою своїх практичних знань може полегшити виконання поставлених завдань, не порушуючи при цьому норм законодавства.

Трапляються випадки, коли в ході ведення справи клієнт дізнається про додаткові витрати. Саме тому треба уточнити у юриста, які додаткові витрати ви можете понести у зв’язку із розглядом певного питання в судових, виконавчих або інших державних органах (державне мито або інші обов’язкові платежі). Для посилення контролю за своєчасністю надання юридичних послуг фірмою у договорі про надання послуг доцільно зазначати етапи надання послуг. Водночас зобов’язати юридичну фірму надавати проміжні акти приймання/передачі наданих послуг. Розрахунки за надані послуги можна також розподілити на кілька етапів.

Зменшити ризики можна за допомогою часткової попередньої оплати, обумовленої відповідним пунктом договору, оскільки за такого виду розрахунків юридична фірма матиме певну зацікавленість в отриманні повної суми гонорару, що, своєю чергою, сприятиме якісному та своєчасному наданню юридичних послуг.

Прикладом є ситуація, коли клієнт звертається до юридичної фірми з метою отримання юридичних послуг, пов’язаних зі стягненням боргу з фізичної чи юридичної особи шляхом звернення до суду в його інтересах. Строк надання послуг сторони чітко не зазначили, а оплату за договором встановили в твердій сумі, яка оплачується в розмірі 100% передоплати. Так, юридична фірма, отримавши суму винагороди згідно з договором, у подальшому не поспішає виконувати свої зобов’язання, оскільки строк надання послуги не зазначений, то і відповідальність за несвоєчасне виконання не виникає. У цьому випадку клієнт змушений буде чекати роками отримання юридичних послуг від фірми. При укладенні такого договору споживач не захистить себе навіть нормами права про захист прав споживачів.

Положенням договору, яка визначає права та обов’язки сторін, слід узгоджувати взаємні обов’язки клієнта та виконавця щодо зобов’язань клієнта передати конкретний перелік документів із зазначенням, які саме документи передаються в оригіналах та копіях, а також обов’язок юридичної фірми повернути передані документи одразу ж після надання послуг. Крім того, не зайвим буде засвідчення передання зазначених документів шляхом підписання акта прийому-передачі пакета документів. Такі дії в будь-якому разі убезпечать клієнта, по-перше, від можливої невмотивованої відмови юридичної фірми від надання послуг на підставі ненадання клієнтом всіх необхідних документів, що призвело до неможливості виконання своїх обов’язків відповідно до договору. По-друге, це гарантує клієнту обов’язок юридичної фірми повернути всі оригінали документів після надання послуг.

Закон України «Про захист прав споживачів» покликаний захистити клієнта юридичної фірми у випадку ненадання або ж неякісного надання послуг. Якщо чинним міжнародним договором, встановлено інші правила, ніж ті, що є в законодавстві про захист прав споживачів, у такому разі застосовуються правила міжнародного договору. Відповідно до положень Закону України «Про захист прав споживачів» замовник послуги (клієнт) має право відмовитись від договору про надання послуг і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець (юридична фірма) своєчасно не приступив до виконання зобов’язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений термін стає неможливим. Доречно буде згадати про кілька видів збитків. Адже клієнт юридичної фірми, якому були надані неякісні або взагалі ненадані юридичні послуги, може вимагати відшкодування водночас із прямими збитками суму в розмірі втраченої вигоди та неотриманих доходів. Позаяк неякісне надання юридичних послуг може мати для клієнта значно гірші наслідки, наприклад, втрата вигідного контракту або розірвання ділових відносин із партнером.

Проте якщо значну частину обсягу послуги вже було виконано, споживач має право розірвати договір тільки щодо частини послуги, яка лишилася ненаданою. Якщо ж під час надання послуг стане очевидним, що їх не буде надано з вини виконавця відповідно до умов договору, споживач має право призначити виконавцю відповідний строк для усунення недоліків, а в разі невиконання цієї вимоги у визначений строк – розірвати договір і вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення недоліків третій особі за рахунок виконавця.

Розглянемо ситуацію, коли юридичні послуги все ж були надані клієнту компанії, проте з певними недоліками. В такому випадку клієнт має право вимагати від юридичної фірми безоплатного усунення недоліків у наданій послузі у розумний строк, відповідного зменшення вартості наданої послуги, повторного надання послуги, відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків наданої послуги самотужки або із залученням третьої особи, а також реалізації інших прав, передбачених чинним законодавством на день укладення відповідного договору. Після виявлення істотних недоліків наданої послуги клієнт юридичної фірми має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків. Зазначені вимоги можуть бути пред’явлені споживачем протягом строків, передбачених нормативно-правовими актами та нормативними документами, умовами договору, а в разі відсутності таких строків – упродовж десяти років.

Захистити власну репутацію і не нести відповідальність за невиконання, прострочення або інше неналежне виконання зобов’язання та недоліки наданих послуг юридична фірми може, якщо доведе, що винним у неналежному наданні послуги є сам клієнт або ж причиною стали обставини непереборної сили. Так, з огляду на всі можливі варіанти зловживання юридичними фірмами своїми правами при наданні юридичних послуг ще раз наголосимо: першим та іноді єдиним доказом та підставою захисту своїх порушених прав може слугувати професійно складений договір про надання юридичних послуг. І навіть якщо клієнт звертається за допомогою до юристів, адвокатів та правознавців однієї компанії, отримуючи договір про надання юридичних послуг, він завжди має можливість звернутись до стороннього юриста з метою отримання консультації на предмет професійної оцінки складеного договору, прогнозування складнощів у зв’язку з ним на предмет ризиків, які досвідчений юрист може приховати від непрофесійного споживача.

Як уберегтися від неякісних юридичних послуг?
(17/02/2015)

Проблема надання неякісних юридичних послуг завжди була актуальною в Україні. Задля її вирішення 5 липня 2012 р. ухвалили новий закон «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а роком раніше – «Про безоплатну правову допомогу». Попри це, не поменшало випадків недобросовісного виконання адвокатами своїх обов’язків перед клієнтами, починаючи від банального затягування справи, некомпетентності і, закінчуючи відвертим шахрайством. Майже кожен другий-третій клієнт, що звертається до юристів AVANTGARDE скаржиться на недобросовісність та непорядність адвокатів, із якими клієнт спвпрацював раніше.

Виходячи з чинного Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" підставою для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто порушення вимог несумісності, присяги, правил адвокатської етики, а також розголошення адвокатської таємниці або вчинення дій, що призвели до її розголошення, невиконання або неналежне виконання своїх професійних обов’язків, рішень органів адвокатського самоврядування та порушення інших обов’язків адвоката, передбачених статтею 34 зазначеного закону. 

Що ж стосується підстав для притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності, то найпоширенішими з них, є  випадки, коли адвокати укладають договори з клієнтами, послуг не надають, а гонорар отримують авансом.

Загалом подібні випадки, виходячи з дисциплінарної практики, можна поділити на два види. У першому – адвокат, отримавши гонорар, не надає жодної допомоги клієнту і не виходить з ним на зв’язок, і тут, є явні ознаки дисциплінарного проступку «невиконання або неналежне виконання своїх професійних обов’язків», а тому є підстави для притягнення його до відповідальності.

Більш поширені ситуації, коли адвокат отримав гонорар, уклав договір, почав працювати, але клієнт залишився незадоволений його роботою через прийняте судом рішенням не на його користь. У такому разі, відповідно до ч. 3 ст. 34 закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», може виявитися, що клієнт не правий. Якщо ж адвокат справді не приділив справі належну увагу, не надав професійної допомоги, то в такому випадку в його діях (бездіяльності) є ознаки дисциплінарного проступку «невиконання або неналежне виконання своїх професійних обов’язків.

Чому так відбувається, відповісти складно. Проте, в тих випадках, за якими до фахівців AVANTGARDE звертаються незадоволені наданням адвокатами юридичних послуг, дуже важко навіть за наявності відповідних стандартів визначити їхню якість. Тому, на наш погляд, варто було б ініціювати внесення змін до спеціальних нормативно-правових актів, що регулюють діяльність адвокатів, на підставі яких можна було б ефективніше проводити таку оцінку.

Як приклад, можна навести алгоритм доведення недобросовісності адвоката (юриста) та неналежно наданої ним правової допомоги, який діє в Німеччині: «Там все почалося із судового слухання в 2008 році, коли адвокат програв справу, не врахувавши, чи то судовий прецедент, чи то певний нормативно-правовий акт, про який знали навіть студенти-юристи, бо він був описаний в усіх книгах з юриспруденції в Німеччині. Поступово вони вийшли на 4-елементну формулу, в якій в першу чергу враховується, як і у нас, наявність договору про надання юридичних послуг, порушення задекларованих у ньому зобов’язань, вина, завдання шкоди і причинний зв’язок». Основними ж контрактними зобов’язаннями адвоката в Німеччині є повне та всебічне з’ясування ним обставин справи, здійснення їх перевірки та оцінки, дотримання конфіденційності, обов’язку інформувати про всі витрати та можливість отримати іншу (альтернативну) юридичну допомогу і способи захисту, плюс – інші додаткові умови.

Якщо ж виробити в Україні подібний механізм підтвердження вчинення адвокатом того ж інформування про хід справи, критерії повноти з’ясування фактів, то, можна було б значно підвищити рівень його відповідальності перед клієнтами, а з цим – і якість надання юридичних послуг.

Різновекторний, багаторічний, фаховий досвід роботи професійних юристів AVANTGARDE, поєднаний з наполегливістю, рішучістю і виваженістю, дозволяє надати усім нашим Клієнтам дійсно відмінні персональні юридичні послуги, знайти нестандартні та ефективні шляхи вирішення питань будь-якої складності, підключитись до вирішення задачі на будь-якому етапі, швидко відреагувати та попередити потенційну загрозу або якісно і надійно захистити Ваші права і законні інтереси.

Віче з фінансової стабільності в України
(26/03/15)

Указом Президента України від 24 березня 2015 року № 170/2015 було утворено Раду з фінансової стабільності та затверджено її Положення. Згідно Положенням, Рада з фінансової стабільності (далі - Рада) є міжвідомчим органом.

Завданнями Ради є:

  • обмін інформацією та своєчасне виявлення поточних та потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз та системних ризиків для забезпечення фінансової стабільності й мінімізації їх негативного впливу на фінансову систему держави;
  • узгодження упереджувальних заходів та заходів швидкого реагування (антикризовий менеджмент) за наявності ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, а також обставин, які загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи держави.

Рада відповідно до покладених на неї завдань:

  • виявляє, аналізує, здійснює оцінку та моніторинг поточних та потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз та системних ризиків для фінансової системи держави з метою виявлення ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, а також обставин, які загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи держави;
  • здійснює підготовку рекомендацій щодо мінімізації системних ризиків, які загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи держави;
  • підтверджує наявність ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, а також обставин, які загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи держави, що надає право Національному банку України визначати тимчасові особливості регулювання та нагляду за банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України;
  • розробляє ефективні механізми співробітництва та координації дій із забезпечення фінансової стабільності держави, в тому числі щодо вдосконалення законодавчого регулювання у цій сфері;
  • взаємодіє в установленому порядку з міжнародними організаціями, зокрема з Європейською радою з системних ризиків, Банком міжнародних розрахунків, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Європейським центральним банком, Міжнародною асоціацією страховиків депозитів, Європейським форумом страховиків депозитів, та відповідними органами іноземних держав з питань, що належать до її компетенції;
  • затверджує регламент діяльності Ради.

Рада для виконання покладених на неї завдань має право в установленому порядку:

  • залучати до розгляду питань, віднесених до компетенції Ради, працівників заінтересованих державних органів, представників громадських об'єднань, підприємств, установ, організацій, провідних вітчизняних та іноземних учених і фахівців, незалежних експертів;
  • запитувати та одержувати від державних органів, громадських об’єднань, підприємств, установ, організацій необхідні інформацію, документи і матеріали;
  • організовувати проведення конференцій, семінарів, круглих столів, нарад із питань забезпечення фінансової стабільності держави.

До складу Ради входять керівники Національного банку України, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Організаційною формою роботи Ради є засідання, які проводяться в міру потреби, але не рідше одного разу на квартал.

У разі потреби для участі у засіданнях Ради без права голосу можуть запрошуватися працівники інших державних органів, а також представники міжнародних фінансових організацій, громадських об'єднань, професійних асоціацій.

Рішення Ради приймаються кваліфікованою більшістю голосів присутніх на засіданні членів Ради (не менше ніж чотирма голосами - якщо участь у засіданні беруть п'ять членів Ради або не менше ніж п'ятьма голосами - якщо участь у засіданні беруть шість або сім членів Ради).

Рішення Ради оформлюється протоколом, який підписується всіма присутніми на засіданні членами Ради.

Водночас, передбачено, що рішення Ради носять рекомендаційний характер.

Рішення Ради про підтвердження наявності ознак нестійкого фінансового стану банківської системи, а також обставин, які загрожують стабільності банківської та/або фінансової системи держави, є підставою для використання Національним банком України права визначати тимчасові особливості регулювання та нагляду за банками або іншими особами, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України.

Рада заслуховує на своїх засіданнях звіти, пояснення членів Ради з питань впровадження, невпровадження її рішень.

Рада не втручається і не обмежує діяльність органів (установ), представники яких входять до складу Ради.

Рада систематично оприлюднює інформацію про свою діяльність. 

Національна стратегія Президента України у сфері прав людини

 

Указ
Президента Українта

Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини

З метою вдосконалення діяльності щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні, відповідно до частини другої статті 102 Конституції України постановляю:

1. Затвердити Національну стратегію у сфері прав людини (додається).

2. Кабінету Міністрів України:

1) розробити із залученням представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, провідних вітчизняних учених і міжнародних експертів та затвердити у тримісячний строк План дій щодо реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року (далі - План дій);

2) забезпечувати щороку:

підготовку та оприлюднення до 1 листопада звіту про виконання Плану дій за поточний рік;

проведення до 10 грудня публічного обговорення звіту про виконання Плану дій за поточний рік за участю представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства, міжнародних організацій та доопрацювання Плану дій з урахуванням результатів такого обговорення;

3) передбачати під час розроблення проектів законів про Державний бюджет України на відповідний рік кошти, необхідні для фінансування виконання Плану дій.

3. Цей Указ набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України

П.ПОРОШЕНКО

м. Київ
25 серпня 2015 року
№ 501/2015

 

 

ЗАТВЕРДЖЕНО
Указом Президента України
від 25 серпня 2015 року
№ 501/2015

 НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ
у сфері прав людини

1. Загальна частина

Затвердження Національної стратегії у сфері прав людини (далі - Стратегія) зумовлено необхідністю вдосконалення діяльності держави щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини, створення дієвого механізму захисту в Україні прав і свобод людини, вирішення системних проблем у зазначеній сфері.

Події Революції гідності (листопад 2013 року - лютий 2014 року) засвідчили незворотне прагнення Українського народу до побудови правової та демократичної держави, в якій гарантуються та забезпечуються права і свободи людини.

В умовах тимчасової окупації частини території України та військової агресії Російської Федерації в окремих районах Донецької і Луганської областей проблема захисту прав і свобод людини постає особливо гостро. Поряд із першочерговими завданнями щодо зміцнення національної безпеки, подолання економічної кризи, реформування державного управління тощо забезпечення прав і свобод людини залишається головним обов'язком держави та має визначати зміст і спрямованість діяльності держави в усіх її зусиллях. У кризовій ситуації ризики непропорційного обмеження прав і свобод людини зростають, що потребує особливого контролю з боку суспільства.

Стратегія спрямована на об'єднання суспільства довкола розуміння цінності прав і свобод людини, які захищаються на основі принципу рівності та без дискримінації.

Стратегія зосереджена на вирішенні основних системних проблем у сфері захисту прав і свобод людини та нових викликах суспільства, але не вичерпує повністю проблематику у зазначеній сфері. Удосконалення системи захисту прав і свобод людини здійснюватиметься з урахуванням як вітчизняного досвіду, так і напрацьованих та апробованих міжнародною спільнотою засад і принципів. У цьому зв'язку буде взято до уваги та активно використовуватиметься досвід Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, правозахисних організацій України, Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, інших міжнародних організацій, а також практика Європейського суду з прав людини.

У співпраці з іншими державами Україна застосовує підхід, заснований на правах і свободах людини, і розвиває двосторонні відносини з урахуванням міжнародних зобов'язань у зазначеній сфері.

2. Мета і результати реалізації Стратегії

Метою реалізації Стратегії є забезпечення пріоритетності прав і свобод людини як визначального чинника під час визначення державної політики, прийняття рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Результатом виконання Стратегії має стати запровадження системного підходу до виконання завдань та забезпечення узгодженості дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері прав і свобод людини, створення в Україні ефективного (доступного, зрозумілого, передбачуваного) механізму реалізації та захисту прав і свобод людини.

3. Принципи Стратегії

Стратегія базується на таких принципах:

відкритість і прозорість реалізації положень Стратегії з метою максимального залучення до її реалізації та моніторингу всіх заінтересованих сторін;

гарантування рівності та недискримінації у забезпеченні прав і свобод людини;

конкретність, досяжність цілей та вимірюваність очікуваних результатів реалізації Стратегії;

добросовісність при тлумаченні та реалізації Стратегії;

планування розподілу фінансових та інших ресурсів, виходячи з необхідності досягнення цілей Стратегії;

забезпечення своєчасного реагування на нові виклики.

4. Стратегічні напрями

Забезпечення права на життя

Життя людини є найвищою соціальною цінністю. У сучасних умовах обов'язок держави захистити життя людини набуває особливого змісту, враховуючи існуючі системні проблеми, зокрема:

порушення права на життя внаслідок незаконних дій терористичних організацій "Донецька народна республіка" та "Луганська народна республіка", бойовиків, найманців, а також агресії Російської Федерації;

збільшення незаконного обігу зброї;

непропорційне використання сили та спеціальних засобів працівниками правоохоронних органів;

неналежне надання медичної допомоги громадянам України;

неефективне розслідування випадків смерті;

відсутність ефективної системи негайного оповіщення населення про виникнення загрози або надзвичайної ситуації.

Стратегічна мета:

забезпечення належних гарантій захисту права на життя та наявність правових засобів захисту і механізмів ефективного розслідування порушень права на життя.

Очікувані результати:

створено ефективну систему, спрямовану на забезпечення протидії злочинним діянням проти життя людини, запобігання їм, припинення та покарання за такі діяння, відшкодування сім'ям потерпілих;

додержуються норми міжнародного права для захисту життя мирного населення на тимчасово окупованій території України;

відповідають міжнародним стандартам захисту права на життя умови тримання та поводження з особами у місцях, в яких вони примусово тримаються за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону;

створено передумови для зменшення ризиків життю та здоров'ю факторами підвищеної небезпеки.

Протидія катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню

Катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання залишається системною проблемою в Україні.

Відсутність ефективного розслідування злочинів та недостатньо ефективна система попередження і захисту від катувань створюють атмосферу безкарності та призводять до поширення цього явища.

Події, пов'язані з агресією Російської Федерації, ще більше загострили проблеми неналежного поводження та підвищили рівень терпимості до нього у суспільстві.

Стратегічна мета:

створення ефективної системи протидії катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню;

створення умов для попередження випадків неналежного поводження;

утвердження у суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів неналежного поводження.

Очікувані результати:

створено ефективну систему розслідування злочинів, пов'язаних із катуваннями, жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність, поводження чи покарання, у тому числі насильницьким зникненням;

забезпечено дієвість засобів правового захисту від неналежного поводження;

забезпечується відшкодування шкоди та реабілітація жертв злочинів, пов'язаних із катуваннями, жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням чи покаранням, відповідно до міжнародних стандартів;

відповідають міжнародним стандартам умови тримання під вартою та поводження з особами в інших місцях їх примусового тримання за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону;

забезпечено ефективну діяльність національного превентивного механізму;

додержується принцип заборони вислання іноземців та осіб без громадянства до держави, де їм загрожує неналежне поводження.

Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність

Системними проблемами у цій сфері є, зокрема, практика недотримання процесуального законодавства працівниками правоохоронних органів та суддями, невідповідність законодавства у сфері прав і свобод людини міжнародним стандартам, що призводить до свавільного позбавлення свободи (зокрема, порушення прав осіб при госпіталізації до психіатричних закладів, прав осіб у пунктах тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, а також у пунктах тимчасового розміщення біженців); поширення насильницьких зникнень осіб на тимчасово окупованій території України та у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях.

Стратегічна мета:

створення ефективної системи захисту права на свободу та особисту недоторканність, ефективне розслідування злочинів насильницького зникнення.

Очікувані результати:

приведена у відповідність із міжнародними стандартами процедура затримання і тримання особи під вартою, припинена практика незареєстрованих затримань;

забезпечено періодичні перевірки судом законності затримання, позбавлення свободи осіб, при цьому право на свободу гарантується;

посилено ефективність судового контролю за підставами позбавлення свободи, зокрема при застосуванні примусової госпіталізації до психіатричних закладів;

проводиться ефективне розслідування для притягнення до відповідальності осіб, винних у викраденні людей на тимчасово окупованій території України та у районі проведення антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях, в тому числі з використанням міжнародно-правових механізмів;

унеможливлено безпідставне та неналежним чином оформлене затримання, тримання особи під вартою без рішення суду;

застосування утримання під вартою іноземців та осіб без громадянства з метою їх видворення за межі України лише як виправданого необхідністю крайнього засобу забезпечення примусового видворення, запроваджено альтернативні засоби забезпечення примусового видворення;

установлено рівень захисту прав особи, затриманої за вчинення адміністративного правопорушення, не нижчий, ніж передбачено у кримінальному процесуальному законодавстві, без звуження діючих гарантій;

надається підтримка жертвам насильницьких зникнень та їх сім'ям.

Забезпечення права на справедливий суд

Неналежним чином забезпечується право на незалежний, безсторонній та неупереджений суд, про що свідчить, зокрема, наявність факторів залежності суддів від виконавчої та законодавчої гілок влади; непрозорість формування суддівського корпусу; недосконалість процесуальних інструментів для захисту прав та інтересів осіб; система надання безоплатної правової допомоги не враховує нові категорії осіб, які її потребують; систематичне невиконання рішень судів; недостатній рівень єдності та послідовності судової практики; невідповідність міжнародним стандартам законодавства у сфері судочинства та практики його застосування.

Стратегічна мета:

забезпечення права на незалежний та справедливий суд у розумний строк;

створення доступної та ефективної системи судочинства, що відповідатиме європейським цінностям та стандартам захисту прав людини.

Очікувані результати:

забезпечено доступність до правосуддя для кожної особи;

деполітизовано та приведено у відповідність із міжнародними стандартами процеси формування суддівського корпусу та притягнення суддів до відповідальності;

забезпечено незалежність, безсторонність, ефективність та інституційну спроможність судової системи;

підвищено прозорість діяльності суддів та рівень їх відповідальності;

усунуто недоліки процесуального законодавства та забезпечено здійснення ефективного судочинства у розумні строки, послідовну судову практику;

працює ефективна система виконавчого провадження, у розумні строки виконуються судові рішення і рішення інших органів, зокрема завдяки запровадженню інституту приватних виконавців;

підвищено професійний рівень суддів;

удосконалено систему суддівського самоврядування;

забезпечено гарантії професійної діяльності адвокатів;

удосконалено стандарти якості надання правової допомоги та забезпечено їх дотримання;

розширено можливості надання первинної та вторинної безоплатної правової допомоги у цивільних та адміністративних справах;

забезпечено якісну і доступну правову допомогу через адвокатуру та ефективну систему безоплатної правової допомоги;

здійснюється розподіл справ між суддями виключно незалежною автоматизованою системою;

впроваджено інститут конституційної скарги;

забезпечено відповідно до європейських стандартів доступ до правосуддя дітей, людей з інвалідністю, повнолітніх недієздатних осіб та осіб з обмеженою дієздатністю.

Забезпечення свободи думки і слова, вираження поглядів і переконань, доступу до інформації та вільного розвитку особистості

В Україні зменшено втручання держави в професійну діяльність журналістів, унормовано питання створення Суспільного телебачення і радіомовлення України та базові стандарти прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації, визначено нові засади функціонування системи вищої освіти, що грунтується на принципах автономії вищих навчальних закладів та академічної свободи учасників освітнього процесу.

Водночас існує низка проблем, які залишаються неврегульованими. Серед таких проблем найбільш актуальними є надмірне державне регулювання інформаційних відносин; неналежний рівень захисту журналістів; державна пропаганда та обмеження на публічні висловлювання з окремих питань; вплив власників засобів масової інформації на формування редакційної політики; неналежна практика реалізації законодавства у сфері доступу до інформації, в тому числі публічної інформації; відсутність гарантованого доступу кожного до інформаційних ресурсів, зокрема до мережі Інтернет.

Стратегічна мета:

забезпечення вільного обміну інформацією та свободи вираження поглядів і переконань.

Очікувані результати:

забезпечено належне функціонування суспільного мовлення;

додержуються принципи ідеологічної багатоманітності, впроваджується інформаційна політика захисту і протидії інформаційній війні, недопущення мови ворожнечі;

забезпечено свободу діяльності засобів масової інформації, що включає, зокрема, свободу редакційної політики, прозорість інформації стосовно власності і джерел фінансування засобів масової інформації, захист професійної діяльності та безпеку журналістів;

реформовано друковані засоби масової інформації державної та комунальної форм власності, обмежено до необхідного мінімуму державне регулювання діяльності засобів масової інформації;

розмежовано діяльність офіційних друкованих видань державних органів, органів місцевого самоврядування та інших засобів масової інформації;

гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, обмеження здійснення цих прав встановлюються виключно законом і є необхідними в демократичному суспільстві для забезпечення інтересів національної безпеки, територіальної цілісності, громадського порядку, запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

уживаються заходи щодо забезпечення надання інформації людям з інвалідністю у максимально доступній для них формі:

створені умови для вільного розвитку особистості, зокрема, шляхом реформування системи освіти в Україні;

забезпечено ефективний доступ до інформації, у тому числі публічної інформації;

забезпечено систему гарантій доступу кожного до інформаційних ресурсів, зокрема до мережі Інтернет.

Забезпечення свободи мирних зібрань та об'єднань

Системними проблемами у зазначеній сфері є, зокрема, відсутність якісного законодавства з питань мирних зібрань; обтяжливі реєстраційні процедури щодо створення та припинення громадських об'єднань; нерівний доступ громадських об'єднань до бюджетної підтримки.

Стратегічна мета:

забезпечення реалізації права на свободу мирних зібрань та права на свободу об'єднань.

Очікувані результати:

визначено та забезпечено виконання позитивних обов'язків держави щодо свободи мирних зібрань, зокрема забезпечення їх безпеки;

заборонено втручання держави у статутну діяльність громадських об'єднань, мінімізовано втручання держави у створення, діяльність та припинення громадських об'єднань через реєстраційні процедури;

забезпечено рівні умови та прозорі процедури доступу громадських об'єднань до бюджетного фінансування;

удосконалено процедури державної реєстрації релігійних організацій та погодження мирних зібрань релігійного характеру;

унеможливлено безпідставне та непропорційне обмеження права на мирні зібрання.

Забезпечення права на участь в управлінні державними справами та у виборах

Перешкодами для реалізації громадянами права на участь в управлінні державними справами є, зокрема, непрозорість виборчих процедур (фінансування і витрачання виборчих фондів, зміна меж виборчих округів, формування виборчих комісій тощо), які не забезпечують свободу волевиявлення виборців та відкритість формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування через вибори.

Потребують вдосконалення механізми реалізації безпосередньої демократії, а також механізми взаємодії між громадянським суспільством та органами державної влади, органами місцевого самоврядування в процесі прийняття рішень, у тому числі щодо вирішення питань місцевого значення.

Стратегічна мета:

забезпечення дотримання права громадян вільно брати участь в управлінні державними справами та формуванні органів державної влади, органів місцевого самоврядування через вибори;

забезпечення ефективної взаємодії між інститутами громадянського суспільства та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, зокрема шляхом удосконалення процедур залучення інститутів громадянського суспільства до процесу підготовки та прийняття рішень органами державної влади, органами місцевого самоврядування.

Очікувані результати:

забезпечено свободу волевиявлення громадян, прозорість формування органів державної влади, органів місцевого самоврядування через вибори, стабільність та уніфікованість законодавства України про вибори;

створено умови для забезпечення виборчих прав людей з інвалідністю;

забезпечено вдосконалення законодавства про всеукраїнський референдум та законодавчо врегульовані питання проведення місцевих референдумів;

створено умови для запровадження електронної демократії;

забезпечено відкритість та прозорість діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, зокрема через доступ до публічної інформації;

вироблено ефективний механізм взаємодії громадськості з органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Попередження та протидія дискримінації

Попередженню та протидії дискримінації перешкоджають недостатня узгодженість діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування в цій сфері, неефективність правових механізмів притягнення до відповідальності за дискримінацію, відсутність інформаційно-просвітницької роботи для подолання стереотипів, упередженості і нетерпимості в суспільстві.

Стратегічна мета:

створення ефективної системи запобігання та протидії дискримінації.

Очікувані результати:

забезпечено комплексність та узгодженість законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації;

реалізуються програми щодо підвищення обізнаності громадян у сфері запобігання та протидії дискримінації;

забезпечено безперешкодний доступ кожного до ефективних засобів правового захисту від дискримінації;

дотримується і впроваджується принцип недискримінації та культура поваги до різноманітності, вживаються заходи з подолання у суспільстві стереотипів, які призводять до дискримінації;

впроваджуються відповідні та своєчасні позитивні дії на національному та місцевому рівнях у сфері запобігання та протидії дискримінації, забезпечено ефективне та своєчасне реагування держави на нові виклики;

посилено відповідальність за відмову в розумному пристосуванні об'єктів фізичного оточення для забезпечення потреб людей з інвалідністю;

забезпечується ефективне розслідування злочинів, вчинених з мотивів расової, національної, релігійної та іншої нетерпимості, та притягнення винних осіб до відповідальності;

удосконалено порядок проведення органами виконавчої влади антидискримінаційної експертизи проектів нормативно-правових актів;

здійснюється підготовка статистичних даних про порушення законодавства у сфері запобігання та протидії дискримінації та притягнення до відповідальності винних осіб.

Забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків

Незважаючи на досягнутий прогрес, в Україні зберігається проблема нерівності прав та можливостей жінок і чоловіків, що зумовлює необхідність продовження активної та комплексної роботи щодо розв'язання проблем гендерної дискримінації та забезпечення реальної гендерної рівності.

Стратегічна мета:

забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків в усіх сферах життя суспільства.

Очікувані результати:

впроваджено міжнародні стандарти щодо забезпечення гендерної рівності, в тому числі на законодавчому рівні;

удосконалено механізми забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків;

створено умови для збалансованої участі жінок і чоловіків у громадсько-політичних процесах, прийнятті суспільно важливих рішень;

проводяться комплексні заходи щодо подолання гендерної дискримінації, в тому числі гендерних стереотипів;

забезпечено рівність у доступі до правосуддя.

Протидія гендерному насильству, торгівлі людьми та рабству

Законодавство з питань запобігання гендерному насильству потребує удосконалення і приведення у відповідність із міжнародними стандартами.

Актуальними проблемами є також експлуатація дітей, неправомірне використання праці у місцях примусового тримання осіб за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону, неефективність розслідувань злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми, здійсненням іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина.

Стратегічна мета:

створення ефективної системи протидії усім формам гендерного насильства, торгівлі людьми та рабства, надання якісної допомоги жертвам.

Очікувані результати:

створено умови, необхідні для запобігання та протидії усім формам гендерного насильства та торгівлі людьми;

удосконалено систему надання допомоги жертвам злочинів, пов'язаних із торгівлею людьми;

приведено у відповідність із міжнародними стандартами законодавство з питань протидії гендерному насильству;

забезпечується розслідування злочинів, пов'язаних із торгівлею людьми, в тому числі вчинених на тимчасово окупованій території України та у районі проведення антитерористичної операції у Донецькій і Луганській областях;

забезпечено додержання принципу рівності при визначенні умов праці, оплати праці, загальнообов'язкового державного соціального страхування осіб, які перебувають у місцях примусового тримання за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону;

установлено кримінальну відповідальність за неправомірне використання праці осіб, які перебувають у місцях примусового тримання за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону;

унормовано питання організації працетерапії, зокрема встановлено вимоги щодо організації працетерапії у відповідності із планом відновлення пацієнта, проведення періодичної оцінки ефективності здійснення працетерапії лікарем;

посилено контроль, у тому числі громадський, за умовами праці осіб у місцях їх примусового тримання за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону.

Протидія домашньому насильству

Домашнє насильство носить латентний характер, що ускладнює ефективне та своєчасне вжиття уповноваженими органами заходів для його запобігання та припинення.

Стратегічна мета:

створення ефективної системи запобігання та протидії домашньому насильству, підвищення якості надання допомоги жертвам домашнього насильства.

Очікувані результати:

створено ефективну систему запобігання та протидії домашньому насильству, в тому числі вжито заходів щодо забезпечення повідомлення уповноважених органів про випадки домашнього насильства;

вдосконалено порядок надання допомоги жертвам домашнього насильства та впроваджуються програми, спрямовані на навчання осіб, які вчинили домашнє насильство, ненасильницькій поведінці в міжособистісних стосунках;

проводиться робота з інформування населення про проблеми і способи протидії домашньому насильству та порядок надання допомоги жертвам домашнього насильства;

здійснюються заходи щодо попередження домашнього насильства на місцевому рівні.

Забезпечення прав корінних народів і національних меншин

Законодавство з питань захисту прав національних меншин потребує удосконалення та приведення у відповідність із міжнародними стандартами. Існує необхідність у законодавчому врегулюванні статусу корінних народів.

Стратегічна мета:

створення ефективної системи забезпечення та захисту прав корінних народів і національних меншин, підтримки та розвитку толерантних міжнаціональних відносин у суспільстві.

Очікувані результати:

створено ефективний механізм забезпечення та захисту прав корінних народів і національних меншин;

реалізуються комплексні заходи щодо забезпечення потреб громадян України, які належать до корінних народів і національних меншин, у соціальних та інших послугах;

створено ефективний механізм для участі представників корінних народів і національних меншин у процесі прийняття органами державної влади, органами місцевого самоврядування рішень з питань, що стосуються прав корінних народів і національних меншин;

проводиться політика міжнаціональної толерантності.

Забезпечення права на працю та соціальний захист

Держава неповною мірою забезпечує реалізацію прав громадян на працю та соціальний захист. Існуюча система соціального захисту є малоефективною, а її фінансування – обтяжливим для державного бюджету. У недостатній мірі враховуються особливі потреби окремих категорій громадян під час забезпечення їх права на соціальний захист. До того ж економічний стан держави ще більше погіршує ситуацію у сфері соціального захисту та зайнятості населення.

Стратегічна мета:

створення можливостей для забезпечення достатнього життєвого рівня та належного соціального захисту громадян.

Очікувані результати:

створено ефективну систему соціального захисту, яка відповідає можливостям держави;

запроваджено альтернативні державним джерела фінансування системи соціального захисту;

створено здорові та безпечні умови праці;

забезпечено захист трудових прав громадян, у тому числі права громадян на об'єднання у професійні спілки;

посилено соціальну відповідальність бізнесу, створено умови для запровадження соціально-корпоративної відповідальності суб'єктів господарювання;

забезпечено розумне пристосування робочих місць для потреб людей з інвалідністю, їх супровід на робочому місці;

створено ефективну систему надання соціальних послуг, у тому числі із забезпечення соціального супроводу та підтриманого проживання людей з інвалідністю.

Забезпечення права на охорону здоров'я

Потребують невідкладного вирішення питання забезпечення права громадян на охорону здоров'я, створення умов для ефективного і доступного медичного обслуговування.

Стратегічна мета:

забезпечення рівного доступу до високоякісної медичної допомоги;

профілактика, раннє виявлення та ефективне лікування захворювань.

Очікувані результати:

забезпечено відповідність медичної інфраструктури потребам територіальних громад;

забезпечено гарантований обсяг медичної допомоги, що надається громадянам на безоплатній основі за рахунок бюджетних коштів;

забезпечено захист прав пацієнтів;

забезпечено доступ до одержання медичної допомоги вразливих верств населення;

приведено у відповідність із Міжнародною класифікацією функціонування, обмежень життєдіяльності та здоров'я критерії встановлення інвалідності та отримання реабілітаційних засобів і послуг людьми з інвалідністю;

створено рівний доступ до високоякісної медико-соціальної допомоги наркозалежним особам, людям, які живуть з ВІЛ, особам, хворим на туберкульоз та інші соціально небезпечні захворювання;

упроваджено заходи із попередження поширення психічних та інтелектуальних розладів, забезпечено надання відповідної допомоги.

Створення умов для розвитку підприємницької діяльності

Стимулювання розвитку підприємництва є одним із визначальних пріоритетів державної політики в умовах протидії ризикам загострення економічної кризи.

Стратегічна мета:

забезпечення свободи підприємництва, створення умов для самозайнятості населення.

Очікувані результати:

створено систему оподаткування, яка сприяє розвитку малого та середнього підприємництва;

забезпечено ефективний захист права приватної власності;

забезпечено невтручання органів державної влади у підприємницьку діяльність, якщо вона здійснюється в межах закону;

обмежено державний контроль за здійсненням підприємницької діяльності, в тому числі шляхом чіткого законодавчого визначення підстав та порядку такого контролю;

забезпечено право на провадження господарської діяльності за декларативним принципом.

Забезпечення права на освіту

На сьогодні невирішеними є питання забезпечення належного рівня доступу до освіти, її якості та конкурентоспроможності в нових економічних і соціокультурних умовах.

Стратегічна мета:

забезпечення гарантованого доступу до якісної і конкурентоспроможної освіти, створення ефективної системи забезпечення всебічного розвитку людини відповідно до її індивідуальних здібностей та потреб.

Очікувані результати:

забезпечено відповідність мережі дошкільних, загальноосвітніх, позашкільних навчальних закладів потребам територіальних громад;

включено до навчальних програм тем з питань прав і свобод людини, зокрема прав дітей та гендерної рівності;

упроваджено інклюзивне навчання для можливості реалізації людьми з інвалідністю права на освіту;

забезпечено рівність у реалізації права на освіту без будь-яких привілеїв чи обмежень за ознаками етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками;

створено умови для навчання протягом життя.

Забезпечення права на приватність

Незважаючи на прийняття нового прогресивного законодавства про захист персональних даних, у сфері забезпечення права на приватність залишається низка проблем. Зокрема, не створено ефективні засоби захисту права на приватність, попередження і припинення порушень законодавства під час обробки персональних даних; відсутній дієвий інституційний механізм незалежного контролю за додержанням права на захист персональних даних; не вирішено питання щодо існування надмірних баз персональних даних, володільцями або розпорядниками яких є органи державної влади; продовжується практика порушення права на невтручання в особисте і сімейне життя осіб, які перебувають у місцях примусового тримання за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону.

Стратегічна мета:

забезпечення встановлених стандартів захисту права на приватність.

Очікувані результати:

створено дієвий інституційний механізм контролю за додержанням права на приватність;

упроваджено ефективну систему незалежного контролю за діяльністю правоохоронних органів у частині додержання права на приватність;

мінімізовано та чітко регламентовано законом випадки втручання держави у право на приватність;

забезпечено право на приватність осіб, які перебувають у місцях примусового тримання за судовим рішенням або рішенням адміністративного органу відповідно до закону, зокрема при наданні психіатричної допомоги у примусовому порядку;

забезпечено додержання стандартів захисту права на приватність під час застосування систем відеоспостереження;

запроваджено систему, яка унеможливлює створення надмірних державних баз персональних даних та виключає можливість протиправного втручання у приватність.

Забезпечення прав дитини

Актуальною є проблема відсутності єдиної системи реалізації та захисту прав дітей в Україні, неналежне врахування кращих інтересів та думки дитини при прийнятті рішень, які її стосуються.

Стратегічна мета:

створення сприятливого середовища для виховання, навчання, розвитку дитини та ефективної системи забезпечення реалізації її прав;

удосконалення державного механізму забезпечення прав дитини.

Очікувані результати:

створено ефективну систему охорони дитинства;

створено умови для самовираження та розвитку дитини;

забезпечено запобігання соціальному сирітству та інституціалізації дітей;

забезпечено врахування кращих інтересів та думки дитини (відповідно до її віку та рівня розвитку) під час прийняття рішень, що стосуються дитини;

створено умови для розвитку і виховання дітей у сім'ях або в умовах, максимально наближених до сімейних; здійснено реформування інтернатних закладів та проводиться їх поступова ліквідація;

упроваджено послуги, що базуються на дружньому підході до дитини, насамперед медичні, соціальні, юридичні;

забезпечено всім дітям рівний доступ до необхідних їм послуг незалежно від стану здоров'я, етнічного та соціального походження, віросповідання, місця проживання, громадянства або інших ознак;

запроваджено та забезпечено функціонування системи послуг раннього втручання з метою створення сприятливих умов життєдіяльності для дітей, які мають порушення розвитку, підтримки сімей, в яких вони виховуються, запобігання відмовам батьків від дітей, які мають порушення розвитку, інвалідизації дитячого населення;

упроваджено ефективну систему правосуддя щодо неповнолітніх з урахуванням міжнародних стандартів;

здійснюються ефективні заходи, спрямовані на ресоціалізацію та реабілітацію неповнолітніх засуджених і звільнених осіб з їх числа;

забезпечується державна реєстрація народження дітей на тимчасово окупованій території України та у населених пунктах, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження;

забезпечується неухильне дотримання законодавства про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, стосовно дітей, у тому числі дітей, розлучених із сім'ями;

зменшено кількість дітей - жертв насильства та всіх форм експлуатації, а також дітей, які перебувають у конфлікті із законом;

створено умови для недопущення безпосередньої участі дітей у збройних конфліктах, здійснюються всі можливі заходи щодо забезпечення захисту прав дітей, які перебувають у зоні воєнних дій та збройних конфліктів;

встановлено мінімальні стандарти безпеки та благополуччя дитини;

подолано дитячу бездоглядність, безпритульність, бродяжництво.

Забезпечення прав біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, а також іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні

Забезпечення правового і соціального захисту осіб, яких визнано в Україні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, необхідно удосконалити з урахуванням міжнародних стандартів. Нагальним є вдосконалення процедури визнання особи біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, розроблення ефективного механізму інтеграції таких осіб в українське суспільство, вирішення питань забезпечення реалізації ними права на працю, охорону здоров'я, освіту, інших прав і свобод. Слід також врегулювати проблемні питання перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні.

Стратегічна мета:

забезпечення правового та соціального захисту осіб, яких визнано в Україні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту;

урегулювання проблемних питань перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні.

Очікувані результати:

удосконалено законодавство про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту, відповідно до міжнародних стандартів;

впроваджено заходи для інтеграції в українське суспільство осіб, яких визнано в Україні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні;

забезпечуються належні умови для звернення особи про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особливо дитині, розлученій із сім'єю;

забезпечується реалізація особами, яких визнано в Україні біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, права на працю, охорону здоров'я, освіту;

створено умови для інтеграції в українське суспільство осіб, яких визнано в Україні біженцями чи особами, які потребують додаткового захисту в Україні, а також іноземців та осіб без громадянства, які тривалий час перебувають в Україні на законних підставах.

Забезпечення прав учасників антитерористичної операції

Головні проблеми у цій сфері: законодавством не врегульовано низку питань, пов'язаних із проведенням антитерористичної операції в Україні; не визначено статус окремих категорій осіб, які беруть участь в антитерористичній операції; не забезпечено належний рівень матеріально-технічного забезпечення осіб, які беруть участь в антитерористичній операції.

Стратегічна мета:

створення належних умов для реалізації та захисту прав учасників антитерористичної операції.

Очікувані результати:

врегульовано на законодавчому рівні статус окремих категорій учасників антитерористичної операції;

створено належні матеріально-технічні умови для учасників антитерористичної операції на період її проведення;

створено систему соціальної, медичної та психологічної реабілітації учасників антитерористичної операції та членів їх сімей для їх повернення до нормального життя.

Захист прав внутрішньо переміщених осіб

Потребують поліпшення умови соціальної адаптації внутрішньо переміщених осіб на новому місці проживання та організація роботи зі сприяння у поверненні таких осіб на їх попереднє постійне місце проживання. Актуальною є також проблема ресурсного забезпечення відновлення інфраструктури у Донецькій і Луганській областях.

Стратегічна мета:

забезпечення створення належних умов для реалізації та захисту прав і свобод внутрішньо переміщених осіб.

Очікувані результати:

задоволено життєво необхідні потреби внутрішньо переміщених осіб;

реалізовано комплексні заходи щодо підтримки та соціальної адаптації громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України;

забезпечено реалізацію та захист соціальних прав внутрішньо переміщених осіб, задоволення їх освітніх та інших потреб;

створено умови для добровільного повернення внутрішньо переміщених осіб на їх попереднє постійне місце проживання;

запроваджуються ефективні механізми сприяння реалізації та відновленню прав і свобод внутрішньо переміщених осіб;

використовуються міжнародно-правові механізми для захисту прав і свобод внутрішньо переміщених осіб.

Ужиття необхідних заходів для захисту прав осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України

На тимчасово окупованій території України масово та систематично порушуються права і свободи громадян України, права корінних народів і національних меншин. Після відновлення територіальної цілісності України реалізацію прав і свобод людини і громадянина буде забезпечено у повному обсязі.

Стратегічна мета:

забезпечення прав і свобод громадян України.

Очікуваний результат:

вжито необхідних заходів для захисту прав і свобод громадян України, в тому числі через доступні двосторонні та багатосторонні міжнародно-правові механізми.

Забезпечення прав громадян України, які проживають у населених пунктах Донецької і Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження

На сьогодні існує постійна загроза життю та здоров'ю громадян України, які проживають у населених пунктах Донецької і Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження, відсутня можливість належного забезпечення економічних, соціальних та інших прав таких громадян.

Стратегічна мета:

забезпечення реалізації та захисту прав громадян України.

Очікувані результати:

задоволено життєво необхідні потреби громадян України, які проживають у відповідних населених пунктах Донецької і Луганської областей;

створено належні умови для відновлення соціальних виплат таким громадянам і вжито заходів щодо забезпечення їх прав на охорону здоров'я та освіту;

забезпечено безпечні умови для добровільного переселення таких громадян в інші регіони України;

відновлено доступ таких громадян до правосуддя, забезпечено розслідування злочинів, вчинених у відповідних населених пунктах Донецької і Луганської областей.

Звільнення заручників та відновлення їхніх прав

Основними проблемами є відсутність ефективної системи заходів щодо визволення заручників, які захоплені і (або) утримуються на території Донецької і Луганської областей, забезпечення їх реабілітації.

Стратегічна мета:

звільнення заручників та забезпечення їх реабілітації.

Очікувані результати:

створено ефективну систему звільнення заручників;

забезпечено право звільнених осіб на першочергове одержання медичної і правової допомоги;

створено дієву систему соціальної, у тому числі психологічної, реабілітації звільнених осіб та членів їх сімей;

проведено ефективне розслідування злочинів, пов'язаних із викраденням людей, захопленням заручників.

Підвищення рівня обізнаності у сфері прав людини

Загальний рівень правових знань є незадовільним, оскільки існуючі програми правової освіти не відповідають потребам суспільства та викликам сьогодення. Недостатній рівень обізнаності осіб, уповноважених на виконання функцій держави, щодо міжнародних стандартів у сфері прав людини призводить до ігнорування цих прав та, як наслідок, порушення принципу верховенства права.

Стратегічна мета:

забезпечення кожному можливості доступу до інформації та одержання знань про права, свободи та обов'язки людини і громадянина, механізм реалізації та захисту таких прав і свобод.

Очікувані результати:

розроблено у співпраці з міжнародними організаціями, в тому числі неурядовими, та затверджено загальнодержавну програму з освіти у сфері прав людини, що містить чітку систему моніторингу та оцінки її виконання;

включено до навчальних програм загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладів теми з міжнародних стандартів у сфері прав людини;

включено до вимог, необхідних для виконання роботи за певною професією, посадою, пов'язаною з правотворенням та правозастосуванням, вимог щодо знання міжнародних стандартів у сфері прав людини;

запроваджено регулярне та системне проведення інформаційно-просвітницької роботи в суспільстві, у тому числі з використанням альтернативних засобів спілкування та спрощеної мови, для поширення знань про права і свободи людини.

Реалізація, моніторинг та контроль за імплементацією Стратегії

Імплементація Стратегії забезпечується спільними діями державних органів, інститутів громадянського суспільства, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини за підтримки Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі та інших міжнародних організацій на усіх етапах розроблення плану дій щодо реалізації її положень, моніторингу та контролю.

Для здійснення моніторингу реалізації Стратегії Президентом України, Кабінетом Міністрів України можуть утворюватися відповідні допоміжні органи, до складу яких можуть залучатися в установленому порядку представники державних органів, інститутів громадянського суспільства, представницьких органів корінних народів, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, міжнародних організацій, народні депутати України, науковці та інші фахівці.

Контроль за реалізацією Стратегії та плану дій здійснюється відповідно до наявних національного та міжнародного механізмів.

Оцінка ефективності реалізації Стратегії ґрунтуватиметься на результатах виконання плану дій, позиції України у міжнародних рейтингах, результатах моніторингу України з боку міжнародних організацій, соціологічних дослідженнях, опитуваннях громадської думки.

Джерело: https://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/501/2015/print1433863699620399

Практика застосування судами Закону України « Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті »
(28/09/2015)

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ у справі N 6-1105цс15

"Відповідно до Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

З огляду на статтю 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

За своїм змістом Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.

Оскільки Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права.

Згідно статті 39 Закону України "Про іпотеку" у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішення суду зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації."

Напомню, что ранее ВСУ уже неоднократно высказывал аналогичную позицию и уточнял, что решение судов об обращении взыскания на ипотеку на время действия Закона не подлежат выполнению.

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ у справі за N 6-333цс15

"7 червня 2014 року набув чинності Закон України від 3 червня 2014 року N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон "Про мораторій").

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом "Про мораторій", не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно.

Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття Закону "Про мораторій", залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 Закону "Про мораторій".

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону "Про мораторій" протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону "Про мораторій" не підлягає виконанню."

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ № 6-781цс15

"Згідно з пунктом 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон України «Про мораторій»), який набув чинності 7 червня 2014 року, не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно зі статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов’язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами – резидентами України в іноземній валюті.

Поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов’язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню відповідного слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Мораторій є відстроченням виконання зобов’язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом України «Про мораторій», не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов’язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України «Про мораторій» протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки вказаний Закон не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов’язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у справі, яка переглядається, не врахував, що Закон України «Про мораторій» не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій» не підлягає виконанню."

У випадку виникнення солідарного обов'язку фізичної та юридичної особи позов може бути пред'явлено до обох боржників в порядку цивільного судочинства
(30/09/2015)

Відповідно до ст. 118 ЦПК України позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, які пов'язані між собою.

Оскільки право вимоги у кредитора виникає із правовідносин видачі кредиту на підставі кредитного договору, укладеними із ФОП) та враховуючи те, що його належне виконання забезпечено окремими договорами поруки, укладеними окремо із кожним із поручителів (фізичні особи), то дані вимоги є взаємопов'язаними і їх окремий розгляд неможливий. Зокрема це пов’язано із тим, що укладено єдину кредитний договір, а також у зв'язку із тим, що в силу ст. 554 ЦК України, кожен із поручителів, що уклали окремі договори поруки є солідарними боржниками разом із позичальником, а отже у кожного із поручителів є солідарний обов'язок разом із позичальником. Таким чином, вимоги кредитора про стягнення заборгованості з позичальника та стягнення заборгованості з кожного із поручителів, кожені з яких є солідарним боржником  виколючно разом із позичальником, є однорідними, зокрема такими, які нерозривно пов'язані між собою в силу закону - солідарна відповідальність (ст.554 ЦК України). При цьому однорідність заявлених вимог проявляється у тому, що від вирішення вимоги про стягнення заборгованості із позичальника залежить вирішення інших вимог – про стягнення заборгованості з кожного із поручителів.

Аналогічний підхід до зазначенї вище проблематики висловлено у п. 2 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, від 30.03.2012р. №5 "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин" «Оскільки у спорах, що виникають із кредитних правовідносин, сторонами є як юридичні, так і фізичні особи та з урахуванням вимог статей 15 - 16, частини другої статті 118 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) при визначенні судової юрисдикції суди мають виходити з того, що такі справи підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства у разі, якщо однією зі сторін є фізична особа, а вимоги взаємопов'язані між собою і окремий їх розгляд неможливий. Зокрема, це можуть бути позови банку (іншої фінансової установи) до фізичної особи - позичальника і до юридичної особи - поручителя чи навпаки, які виникли з одних і тих самих правовідносин - отримання кредиту. Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов'язання - кредитного договору - характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з частиною першою статті 554 ЦК відповідає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бути пов'язана, зокрема, із визначенням суми заборгованості, способу виконання зобов'язання та іншими умовами договорів.»

Дана позиція підтримується усталеною практикою ВССУ, зокрема в  Ухвалі  Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06.04.2011р.  № 6-1942св10 зазначено наступне: «Закриваючи провадження у справі за спором між юридичними особами на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, апеляційний суд дійшов висновку про те, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, відповідно до ст. 16 ЦПК України, оскільки позовні вимоги банку виникли з договорів поруки та кредиту, які можуть бути самостійним і окремим предметом позову.

Проте повністю погодитися з таким висновком суду не можна.

У разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і будь-кого з них окремо (ч. 1 ст. 543 ЦК України).

Солідарну відповідальність перед кредитором несуть і боржник, і поручитель, якщо інше не встановлено договором поруки відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК України. Такі правовідносини регулюються і нормами цивільного, і нормами господарського законодавства в залежності від суб'єктів (юридичної чи фізичної особи - поручителя і (або) боржника).

Суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарним (ч. 1 ст. 216 ЦПК України).

Таким чином, ч. 1 ст. 543 ЦК України та ст. 216 ЦПК України є виключенням із загального правила, встановленого ст. 16 ЦПК України. Тому, у випадку виникнення солідарного обов'язку фізичної та юридичної особи позов може бути пред'явлено до обох боржників в порядку цивільного судочинства.»

Аналогідного підходу дотримуються інші колегії суддів ВССУ, зокрема в Ухвалах від 06.07.2011р., від 29.06.2011р.

Зображено: 1 - 9 з 9